— Ну як? Тільки чесно, без зайвих реверансів… я тобі в ній справді подобаюся? — голос Марти ледь помітно тремтів, видаючи хвилювання, яке вона намагалася приховати за легким кокетством.
Вона повільно кружляла посеред вітальні, дозволяючи важкому, прохолодному шовку весільної сукні м’яко обіймати її фігуру. Тканина тихо, майже інтимно шелестіла з кожним її порухом, відбиваючи золотаве світло вечірніх ламп, що створювало навколо дівчини якесь магічне сяйво.
У ту коротку мить вона не відчувала себе дорослою, успішною жінкою, яка звикла тримати все під контролем. Навпаки — вона здавалася собі маленькою наївною дівчинкою, котра потайки відчинила мамину шафу і вперше приміряла розкішне вбрання перед великим дзеркалом. Її очі незвично блищали, у них прочитувалася та сама вразливість, яку вона роками ретельно ховала від зовнішнього світу за маскою ділової стриманості.
— Ти будеш абсолютно неймовірною, Мартусю. Найкрасивішою нареченою, яку тільки бачив старий Поділ за останні сто років, — із щирою теплою усмішкою відгукнулася Олена.
Подруга підвелася і підійшла ближче, майже побожно торкаючись тканини. Вона обережно розправила ледь помітну складку на білосніжному шлейфі, що розтікався по підлозі, мов піна на гребені хвилі. До вінчання залишався рівно тиждень — сім днів, які відділяли колишнє життя від нового, невідомого, але такого бажаного. Цей вечір вони вирішили присвятити виключно собі: без галасливих ресторанів, без натовпу напівзнайомих людей.
Це був їхній тихий, камерний дівич-вечір на двох. Марта ніколи не прагнула мати широке коло близьких подруг, а думка про те, щоб запрошувати колег заради масовки чи ефектних світлин, викликала в неї лише глухе роздратування. Олена була тією єдиною людиною, з якою вона могла розділити цей інтимний момент без фальшивих посмішок та солодких лестощів.
— Уявляєш, Оленко, та наша Галинка з бухгалтерії ледь свідомість не втратила, коли до неї дійшли чутки, — Марта раптом зупинилася, важко перевівши подих від корсета, що злегка здавлював груди. — Щойно дізналася, що ми з Назаром за тиждень беремо шлюб, у неї аж очі на лоба полізли від подиву. Потім цілісінький робочий день вона шушукалася по найтемніших кутках із дівчатами. Напевно, вже всі кістки мені перемили, кожен крок обговорили. Але знаєш що? Я не зобов’язана ні перед ким звітувати про своє щастя, правда ж?
Вона пильно, ніби шукаючи захисту, подивилася на подругу, чекаючи на звичне підтвердження власної правоти.
— Та відпусти ти це, Марто. Просто викни і забудь, — Олена спокійно махнула рукою, опускаючись на край старенького, але такого рідного дивана. — Де ти, а де вони зі своїми дріб’язковими плітками? Люди зазвичай просто не вміють пробачати чужого успіху, а тим паче — справжнього кохання. Заздрять твоїй удачі, от і бісяться від власного безсилля.
Олена зробила паузу, замислено розглядаючи подругу, яка в цьому білому вбранні здавалася майже неземною істотою. Її голос став тихішим, наповнився нотками легкої, світлої ностальгії.
— Люба моя, ти тільки на мить вдумайся… Зовсім скоро ти станеш дружиною Назара. Чоловіка, від якого ти так безтямно, так відчайдушно втрачаєш голову. А пам’ятаєш наші безтурботні шкільні роки? Як ми годинами просиджували на підвіконнях, мріяли про казкових принців, малювали в уяві ідеальні сценарії весіль… Уявляли, як наші майбутні родини будуть їздити одне до одного на заміські пікніки та барбекю. І ось, дивись, твоя мрія вже не просто картинка в голові, вона стала реальністю. Я від усього серця бажаю тобі безмежного щастя. Нехай у вас буде повна хата малечі, сміху і світла. Тільки дуже тебе прошу — не забувай про мене, свою стару вірну подругу, коли закрутишся у сімейних справах.
Ці слова прозвучали настільки щиро і водночас проникливо, що Марта відчула, як до горла підступає тугий клубок емоцій, а на очах виступає волога.
— Що ти таке верзеш, дурненька? Хіба я змогла б тебе колись викреслити? — щиро обурилася вона, обережно підбираючи поділ сукні, щоб не перечепитися. — Ми ж із тобою ледь не з однієї пісочниці цей світ пізнавали. Скільки себе пам’ятаю — ти завжди була десь поруч, у радості й у найбільшій скруті.
Марта підійшла до Олени і акуратно, намагаючись не пом’яти вбрання, обійняла її за плечі. Від подруги пахло знайомими парфумами та затишком.
— Дякую тобі. За те, що терпиш мій часом нестерпний характер, що годинами вислуховуєш моє нескінченне ниття про звіти та дедлайни. Ти — справжнє золото, Оленко. І я більше ніж упевнена: дуже скоро ти теж зустрінеш свого чоловіка. Ось побачиш, він з’явиться саме тоді, коли ти найменше на це сподіватимешся!
— Ой, дуже в цьому сумніваюся, — весело пирхнула Олена, енергійним жестом відкидаючи пасмо волосся з обличчя. — Роки летять, як скажені, а з принцами в нашому спальному районі останнім часом якось зовсім сутужно. Хіба що якийсь романтичний безхатько з-під мосту на Печерську вирішить запропонувати мені руку, серце і свою найкращу картонну коробку з видом на зоряне небо. Але давай залишимо цю сумну тему для мелодрам. Сьогодні виключно твій вечір!