Олексій Добровольський впевнено припаркував автомобіль на своєму персональному місці для VIP-клієнтів елітного столичного фітнес-центру «Спорт-Преміум Плаза». Низька, виблискуюча чорним лаком BMW з хижою радіаторною решіткою якнайкраще пасувала Олексію. Точніше, Олексію Андрійовичу, як його шанобливо називали останні десять років підлеглі та конкуренти.
Олексій Добровольський був одним із найуспішніших бізнесменів країни, співвласником і генеральним директором великої національної мережі маркетів «Столичний Кошик». Свою імперію він будував практично з нуля, вкладаючи туди всі сили, нерви та безсонні ночі. Його батько все життя пропрацював звичайним інженером на заводі, а мати була вчителькою української мови.
Проте Олексій ще в старших класах школи твердо вирішив: жити від зарплати до зарплати, постійно позичаючи гроші у знайомих, — це точно не його шлях. І з того часу він вперто та впевнено йшов до своєї амбітної мети.
Олексій заглушив двигун, неквапливо дістав із заднього сидіння дорогу шкіряну спортивну сумку і вже збирався зайти до скляних дверей розкішної будівлі клубу. Раптом шлях йому перегородила літня жінка в потертому одязі.
— Синку, подай пару гривень на хлібчик, благаю тебе, — жалібно, тремтячим голосом промовила старенька. — Мені онучку годувати треба, дитина голодна сидить, а грошей зовсім немає…
Олексій невдоволено зморщив лоба. Куди взагалі дивиться охорона цього елітного закладу? За що він платить шалені гроші за абонемент, якщо по їхній закритій парковці спокійно блукають жебраки?
— Жіночко, відійдіть, будь ласка. Не заважайте, — холодно кинув він, намагаючись обійти незнайомку.
— Синку, ну, може, в тебе є якісь продукти в машині? Хоч щось, що не шкода віддати, — благально сказала жінка.
Вона нервово підняла руку, щоб поправити сиве пасмо волосся, яке вибилося з-під старої чорної хустки. І саме в цей момент Олексія немов вдарило потужним розрядом струму.
Він завмер. Його погляд прикипів до мочок вух старенької, і чоловік просто не міг повірити своїм очам. З-під темної тканини хустки виблискували і переливалися на тьмяному київському сонці маленькі блакитні незабудки в тонкій золотій оправі. Серединки цих витончених квіток сяяли справжніми, чистими діамантами.
Помітивши, що солідний чоловік так пильно витріщився на її прикраси, стара жінка миттєво злякалася. Вона різко натягнула хустку нижче, намагаючись сховати вуха, але було вже запізно. Олексій рвучко і міцно схопив її за зап’ястя.
— Звідки в тебе ці сережки? — його голос раптом став низьким і загрозливим. — Негайно кажи правду!
— Це мої сережки, відпустіть! Мої! — перелякано бурмотіла жебрачка, відчайдушно намагаючись вирватися з його міцної хватки.
— Так, слухай мене уважно. Або ти мені зараз усе детально розповідаєш, або я викликаю наряд поліції, — пригрозив Добровольський, не відпускаючи її руки. — Ці сережки просто фізично не можуть належати тобі! Десять років тому я особисто замовляв їх у найкращого ювеліра Києва. Це був ексклюзивний подарунок для однієї дуже дорогої мені людини. Їх таких більше немає в природі!
Старенька замовкла. Вона перестала пручатися, лише дрібні, гіркі сльози покотилися по її глибоко зморшкуватих щоках.
— Ну що, будемо говорити відверто, чи поїдемо до відділку давати свідчення про крадіжку? — розцінивши мовчання жінки як капітуляцію, Олексій натиснув кнопку на брелоку і відчинив перед нею пасажирські дверцята своєї BMW. — Сідай у машину. І розповідай усе як є.