Вони вирушили в путь усією дружною сім’єю на тому самому старенькому фермерському позашляховику, який Микола викупив для господарських потреб. На задньому сидінні Оленка з Вітею весело і безтурботно про щось базікали, Катруся на пасажирському сидінні тихо і красиво наспівувала якусь народну пісню, а він впевнено вів машину, відчуваючи, як асфальтована дорога ніби оживає під гумовими колесами.
Коли вони нарешті дісталися київської лікарні, куди поклали Олексія Михайловича, старий був вже зовсім слабким. Він не підводився з лікарняного ліжка, але, побачивши у дверях палати Миколу з його великою сім’єю, миттєво оживився і навіть спробував усміхнутися. Вони провели з ним цілісінький день — багато говорили, щиро сміялися, зі світлим сумом згадували минуле.
— Бачиш, Миколко… — важко дихаючи, сказав він наостанок, слабкими пальцями стискаючи міцну руку свого учня. — Ти ж усе-таки став справжнім, великим водієм. Може, й не фури… але ти так вправно і мудро направляєш кермо свого власного життя. Я дуже пишаюся тобою, синку.
Рівно через тиждень після їхнього повернення до рідного села зателефонувала медсестра і повідомила сумну звістку: Олексія Михайловича не стало. Микола тоді не плакав — він точно знав, що старий вчитель пішов у засвіти абсолютно спокійним, на сто відсотків упевненим у непорушному щасті свого вихованця. Але того ж вечора, коли діти заснули, він знову вийшов на свій улюблений дерев’яний ґанок, довго дивився на яскравий розсип зірок над лісом і тихо, з глибокою вдячністю промовив у нічну тишу:
— Дякую вам, Олексію Михайловичу. За все.
Життя невпинно продовжувало свій рух. Діти стрімко росли, їхнє село поступово розбудовувалося і змінювалося, але Микола з Катрусею залишалися незмінно надійною, міцною опорою одне для одного. Іноді вечорами чоловік діставав із сімейного альбому ті дві особливі фотографії — свою юнацьку за кермом “Славути” і знімок старого вчителя за кермом багатотонної фури. Він показував їх Оленці та підростаючому Віктору, щоразу з натхненням розповідаючи дітям про те, як важливо завжди вірити у свою мету, навіть якщо згодом вона приведе тебе зовсім не туди, куди ти очікував на самому початку шляху.
А десь там, глибоко в непролазних поліських лісах, цілком можливо, і досі бродила та сама дика вовчиця зі своєю могутньою зграєю — вільна, горда і назавжди вдячна тій людині, яка колись врятувала її та її маленьких дитинчат. Микола більше ніколи в житті її не бачив, але глибоко в душі був абсолютно впевнений: їхня дивовижна зустріч на льоду точно не була простою випадковістю.
Так минали роки — у щоденній чесній праці, у приємних родинних турботах, у великій любові. І кожного разу, дивлячись на свою щасливу сім’ю за великим обіднім столом, Микола чітко розумів найголовніше: він не просто випадково знайшов свою щасливу дорогу — він побудував її сам. Крок за кроком, із наївної дитячої мрії, з непохитної віри близьких людей і з тих неймовірних див, що так щедро подарувало йому саме життя.
Іноді, звісно, він із легкою ностальгією замислювався, а чи не підкине йому непередбачувана доля ще якусь карколомну пригоду. Але поки яскраві зорі над його рідним селом сяяли так рівно і спокійно, вони обіцяли лише глибокий мир, злагоду та нескінченне тепло його великому дому.