Сусіди знали його як “доброго дядька Толю” — безвідмовного діда, який задарма лагодив ланцюги на дитячих велосипедах і завжди мав у запасі тепле слово. Вони й гадки не мали, що його сильна, болісна кульльгавість була ціною порятунку трьох побратимів під час зірваної евакуації. Вони не могли знати, що густа сітка моторошних опікових шрамів на його руках з’явилася тоді, коли він голими руками витягав своїх поранених братів із палаючого, понівеченого вибухом джипа.
Гастропаб «Старий бульвар» не був сьогодні випадковим вибором. Це було саме те місце, яке його полеглий друг клявся відвідати, щойно вони повернуться до мирного життя — обіцянка, наївно скріплена міцним чоловічим рукостисканням у ніч перед їхнім останнім, фатальним виходом. Тоді їхньому підрозділу доручили життєво необхідну місію: пробити “коридор” для передових загонів, які задихалися без медикаментів та набоїв. Михайло — для своїх просто Міха Вербицький, найближчий друг Анатолія — якимось дивом дістав роздруківку з меню цього самого закладу і носив її у нагрудній кишені плитоноски біля самого серця.
— Найкращі фірмові реберця у всій області, Толю, — завжди повторював Міха, мрійливо прикриваючи очі в сирому бліндажі. — От побачиш. Як тільки виберемося з цього пекла, перша порція — за мій рахунок, братику!
Вони не дійшли якихось десять кілометрів до точки евакуації. Група натрапила на немарковане, хаотично засіяне мінне поле. Анатолій ішов другим, відповідаючи за навігацію, покладаючись на старі, затерті паперові карти та свою феноменальну пам’ять на рельєф. Міха йшов першим як дозорний. Вибух був такої страшної сили, що Анатолія, мов ляльку, відкинуло на кілька метрів убік, жорстко вдаривши об кам’янистий ґрунт.
Коли свідомість повернулася до нього пекельною, задушливою хвилею нестерпного болю, бойовий медик уже відчайдушно затягував турнікет на тому місиві, що залишилося від його лівої ноги. Крізь густу, липку пелену перед очима і нестерпний дзвін у вухах Анатолій побачив найстрашніше: як інший побратим тремтячими руками застібає чорний щільний мішок над назавжди нерухомим обличчям Міхи.
Того проклятого дня важкі поранення отримали ще четверо бійців, але всі вони повернулися додому живими. Вони вижили лише тому, що Анатолій, незважаючи на катастрофічну крововтрату, больовий шок і періодичну втрату свідомості, єдиний пам’ятав напам’ять усі координати резервних точок евакуації. Провалюючись у рятівну темряву і знову силоміць виринаючи з неї, він по пам’яті, хриплячи в рацію закривавленими губами, наводив медичний екіпаж на їхню позицію крізь щільну стіну ворожих радіоперешкод. Але цього виявилося недостатньо, щоб врятувати Михайла.
Тільки-но Анатолій трохи глибше запахнув свою стару штормівку, ховаючись від протягу на терасі, масивні вхідні двері гастропабу відчинилися. Всередину впевненим, пружним кроком хижака увійшов молодий чоловік. Він був у зручному цивільному одязі — чорному тактичному поло, штанях кольору піксель та з короткою, акуратною армійською стрижкою.
Його звали Кирило Гайдай. Йому було двадцять сім, він був діючим офіцером Сил спеціальних операцій України, за плечима якого було не одне успішне відрядження на нуль. Він щойно повернувся в коротку, довгоочікувану відпустку до рідного Житомира.
Щойно переступивши поріг закладу, Кирило інстинктивно, як і належить професійному військовому, холодним поглядом просканував приміщення на наявність загроз. Його очі ковзнули по галасливих компаніях, баристі, зупинилися на скляній стіні тераси… і раптом намертво зачепилися за характерний малюнок. На відкритому зап’ясті літнього чоловіка, що самотньо мерз надворі, чітко виднілися вицвілі від часу схрещені стріли та пікіруючий сокіл.
Молодий офіцер зупинився як укопаний. Його щелепа злегка відвисла від щирого, непідробного здивування. Повністю проігнорувавши усміхнену хостес, яка вже підбігла до нього з крафтовим меню, Кирило різко змінив траєкторію. Він рішуче, відштовхнувши важкі двері, попрямував прямісінько на літню терасу, наближаючись до Анатолія.