Адміністратор закладу, блідий як крейда, з дрібними крапельками холодного поту на лобі, дрібними кроками підбіг до них. Він виглядав так, ніби щойно усвідомив найстрашнішу помилку у своєму житті.
— Пане… прошу вас, благаю… Сталося жахливе, абсолютно неприпустиме непорозуміння, — лепетав він, нервово ламаючи руки у фірмовому фартуху. — Ваше замовлення, звісно ж, за рахунок закладу! Ми перепрошуємо! І… ми будемо за величезну честь вважати, якщо ви приймете наше пожиттєве запрошення обідати тут як наш найпочесніший гість. Будь-коли!
Анатолій обдарував юнака ледь помітною, сумною і неймовірно втомленою посмішкою. Він повільно похитав сивою головою.
— Мені не потрібне жодне особливе ставлення, юначе. І я не за безкоштовною їжею сюди прийшов. Я просто хотів тихо згадати друга, з яким ми так і не встигли тут посидіти.
Голос Кирила миттєво пом’якшав. Увесь його метал кудись зник. Він подивився в очі старого з неймовірною, синівською повагою.
— Дозволите скласти вам компанію, пане Анатолію? Для мене було б за найвищу честь почути про нього з ваших вуст.
Анатолій ствердно, з ледь помітною усмішкою кивнув. Разом вони повільно рушили до найзатишнішої кабінки в центрі залу — вже не на холодну терасу, і не в темний куток.
Молода офіціантка Олена, яка з завмиранням серця і сльозами на очах спостерігала за всією цією сценою від самого початку, несміливо підійшла до їхнього столика. У її руках злегка тремтіла таця зі свіжим кавником та гарячими стравами, які кухар приготував за власною ініціативою.
— Мені… мені так нестерпно соромно за те, що сталося раніше. За те, що я вас прогнала, — промовила вона. Її голос помітно зривався від сліз, що підступали до горла. — Вибачте мене, будь ласка… Мій тато… він теж воював на Сході в чотирнадцятому. Але він ніколи не розповідав мені історій, бо не встиг повернутися.
Анатолій повільно підняв на неї свої глибокі очі. У його доброму, обвітреному погляді промайнув вогник щирої, батьківської зацікавленості.
— Як звали твого батька, дитино? — запитав він надзвичайно лагідно, ніби перед ним стояла його власна донька.
— Михайло Вербицький, — тихо, ледь стримуючи ридання, відповіла дівчина. — Я майже не пам’ятаю його обличчя… Мені було всього вісім років, коли він загинув на Донеччині. Мама виховувала мене сама.
Рука Анатолія сильно, неконтрольовано затремтіла. Він повільно, ніби боячись різким рухом зруйнувати цю неймовірно крихку мить, що межувала з дивом, дістав з внутрішньої кишені штормівки свій старий, потертий шкіряний гаманець. З потаємної кишеньки він обережно, наче найбільшу у світі коштовність, витягнув пошарпану, перегнуту в кількох місцях фотографію. На ній двоє молодих, замурзаних, але щасливих чоловіків у старому камуфляжі “дубок” стояли в обіймах на тлі безкрайнього випаленого сонцем степу.
Він акуратно поклав знімок на дерев’яну стільницю і м’яко підсунув його ближче до дівчини.
— Твій батько, Оленко… — голос старого остаточно зламався, по щоці знову покотилася сльоза, але він знайшов у собі сили продовжити. — Твій батько якось пообіцяв мені, що ми обов’язково з’їмо найкращих фірмових реберець саме в цій ресторації. Сідай, дитино. Нам є про що поговорити.