Того ж року міська рада офіційно перейменувала вулицю, на якій розташовувалася старенька СТО Анатолія. Вона отримала назву вулиця Тихої Звитяги. Це була щира данина поваги не лише йому особисто, а й усім тим невидимим героям, чий критично важливий внесок у нашу перемогу залишається далеко від світла прожекторів та об’єктивів телевізійних камер.
Коли за три роки потому серце Анатолія Коваля зупинилося, і він тихо відійшов у вічність, на його похорон прийшли сотні містян. Там були десятки ветеранів, волонтерів, його колишніх учнів-підлітків та діючих військовослужбовців. Багато хто з них мав на куртках і рюкзаках маленькі металеві піни у вигляді схрещених стріл та пікіруючого сокола. Його закриту труну на своїх плечах несли Кирило Гайдай та ще п’ятеро діючих офіцерів ССО, віддаючи старому логісту всі ті найвищі військові почесті, яких він був так несправедливо позбавлений за життя.
Старий, рипучий металевий протез, який десятки років ніс його крізь фізичний біль та тиху людську гідність, не поклали з ним у землю. Замість нього у труні спочивав надсучасний, високотехнологічний біонічний протез. Це була остання данина глибокої поваги від великого благодійного ветеранського фонду, який був заснований завдяки розголосу його вражаючої життєвої історії.
А на його скромному гранітному надгробку, просто під іменем і датами життя, були викарбувані прості слова, які ідеально описували весь його важкий, але такий світлий земний шлях:
«Його мовчання було гучнішим за слова. Його тиха звитяга рятувала життя».