Серце Сергія болісно стискалося від сильного занепокоєння за бідну тваринку, яку з такою холоднокровністю залишили напризволяще. Згадуючи крижану байдужість колишнього господаря кішки в тій подільській кав’ярні, він злився все більше і ще міцніше стискав кермо свого автомобіля. Він чудово розумів, що часу вкрай мало і потрібно поспішати. Кожна хвилина могла коштувати Соні життя.
Батькові мисливські лижі неодмінно мали стати в пригоді, адже Сергій був певен, що ґрунтова дорога до кооперативу після лютневих снігопадів виявиться абсолютно непрохідною для машини. Попри шалену тривогу, він намагався максимально зосередитися на зимовій трасі, постійно роздумуючи про те, як швидко знайти ділянку і надати допомогу виснаженій кішці. Проїжджаючи повз засніжені поля та густі соснові ліси Київщини, він відчував, як його рішучість діяти лише наростає.
Тільки б встигнути вчасно і врятувати цю беззахисну істоту від лютого холоду та голодної смерті, тільки б встигнути! Незабаром на горизонті почали вимальовуватися стрункі ряди дачних будиночків товариства «Сосновий бір», майже повністю прихованих під товстими сніговими покривами. Звернувши з розчищеної траси, Сергій зупинив свій автомобіль на самому краю широкого поля.
Далі, як він і передбачав, дорога була безнадійно заметена глибоким снігом, і йому належало подолати цю чималу відстань пішки. Заглушивши двигун, чоловік швидко вийшов з теплого салону машини і витягнув з багажника широкі лижі. Він кинув дуже уважний, напружений погляд на біле поле, що відділяло його від дачного поселення.
Тут, серед безкраїх засніжених просторів, зазвичай панувала неймовірно спокійна, заспокійлива краса. Але зараз його думки були зосереджені зовсім на іншому. Можливо, саме там, у жахливому холоді й абсолютній самотності, прямо зараз лежить бездиханне тіло маленької сірої кішечки, яка назавжди замерзла і загинула від виснажливого голоду через людську жорстокість.
Тільки б встигнути! Надійно закріпивши лижі на ногах, молодий чоловік попрямував до поля, впевнено і рішуче крокуючи вперед. Був самий початок березня, і погода вже потроху радувала невпевненим весняним теплом.
Поверх глибокого снігу утворилася міцна крижана кірка — наст, що дозволяло дерев’яним лижам плавно і швидко ковзати, не провалюючись. Приблизно за годину інтенсивного ходу він успішно подолав відкритий простір поля і досяг перших рядів цегляних і дерев’яних домиків. Йому потрібно було якомога швидше знайти ділянку під номером 22.
На снігу навколо не було видно жодних — ні людських, ні звіриних — слідів. Створювалося гнітюче враження, що в цьому покинутому місці вже дуже давно ніхто не бував. І раптом просто над головою Сергія з гучним лопотінням крил пролетів дуже жвавий горобець. Він полетів трохи вперед, але незабаром повернувся і зручно вмостився на тонкій гілці найближчої берези, уважно спостерігаючи за незграбними пересуваннями людини на лижах.
— Ти що, стежиш за мною, малий? — напівжартома запитав Сергій, важко дихаючи і глянувши на горобця.
Пташка коротко і дзвінко цвірінькнула, після чого перелетіла на старий дощатий паркан через кілька сусідніх ділянок. Сергій уважно простежив за нею поглядом і нарешті побачив на іржавій хвіртці знайомі, ледь вицвілі цифри. «Ділянка 22!», — радісно вигукнув він, поспіхом знімаючи лижі.
Діставши з кишені куртки холодні ключі, він буквально побіг уперед, раз у раз глибоко провалюючись у пухкому снігу. Відімкнувши врізний замок, чоловік голими руками заходився розчищати сніговий замет, щоб хоч трохи протиснутися через вузьку хвіртку на подвір’я. Швидко оглянувши засніжену ділянку, він кулею кинувся до цегляного будинку і сильно смикнув за ручку вхідних дверей. Вони були надійно замкнені, а на ґанку лежав незайманий шар снігу.
— Ну, де ж ти, маленька? — прошепотів він у відчаї, до болю стискаючи металеві ключі в руці.
У цей самий момент знайомий горобець Василько приземлився на самий край засніженого даху дерев’яної альтанки і голосно, наполегливо защебетав, всіляко привертаючи до себе увагу людини. Сергій здивовано подивився на пташку і рішуче ступив у бік альтанки.