Над Києвом лив безперервний осінній дощ, вибиваючи глухий дріб важкими краплями по лобовому склу старенького «Рено». Назар майже не звертав уваги на цю негоду, лише механічно вмикав двірники на максимальну швидкість, щоб хоч якось розгледіти дорогу крізь сіру стіну води. Він відчайдушно поспішав на виклик до важливого VIP-клієнта.
У голові хлопця раз у раз крутилися важкі думки про те, чого він взагалі досяг у цьому житті. Скільки б Назар не хмурив лоба, намагаючись згадати хоч якісь світлі чи по-справжньому щасливі моменти, пам’ять підкидала лише сірі будні. Працюючи водієм у службі «Еліт-Київ-Транс», він щодня стикався з відвертою зневагою та злісним поглядом свого безпосереднього керівника.
Валерій Миколайович чомусь одразу його незлюбив. Мабуть, саме тому спеціально закріпив за Назаром найбільш пошарпану машину в усьому автопарку. Зупинившись на довгому світлофорі десь у районі проспекту Перемоги, хлопець із гіркотою подумав про себе: «І чому я не обрав іншу професію? Зараз би не крутив цю затерту баранку з ранку до ночі і не прислужував би людині, яка мене відверто зневажає».
Щойно загорівся зелений, Назар знову додав газу, намагаючись надолужити згаяний у заторах час. Але тут же почув знайомий і дуже неприємний стукіт під капотом. Так і є, ходова дихає на ладан. І можна не сумніватися: Валерій Миколайович скаже, що це водій убив машину. Повісять на нього всіх собак і змусять виплачувати ремонт цієї колимаги з власної, і без того мізерної, зарплати.
Ні, такої долі Назар собі точно не бажав, але й вдіяти поки що нічого не міг. У цьому великому місті він був абсолютно чужим: приїхав із провінції, не мав ані впливових родичів, ані потрібних зв’язків. Сумні думки продовжували накочуватися хвилями. Він згадав, як часто диспетчерка віддавала «смачні» й дорогі замовлення улюбленцям керівника, а він залишався ні з чим, задовольняючись копійчаними викликами на околиці.
Ця тотальна несправедливість пригнічувала хлопця, змушуючи сумніватися у правильності свого шляху. Адже він був круглим сиротою, і в будь-якій життєвій ситуації міг сподіватися виключно на власні сили. Проїхавши ще два перехрестя, Назар вирішив звернути у вузький провулок, щоб хоч трохи скоротити шлях і оминути тягучку.
Раптом, ніби з-під землі, прямо перед бампером його машини вискочила вагітна дівчина. Вона якось дивно, немов навмисно, змахнула руками, ніби втрачаючи рівновагу, і повністю перегородила йому дорогу. Назар різко вдарив по гальмах. Автомобіль жалібно скрипнув, зупинившись за лічені сантиметри від неї.
Хлопець ледь чутно вилаявся крізь зуби, підбираючи найменш образливі, але емоційні слова. «Зовсім збожеволіла? Чи жити набридло?» — промайнуло в голові. Йому було абсолютно незрозуміло, навіщо ця незнайомка, ризикуючи власним життям і життям дитини, кинулася під колеса в таку зливу. Вискочивши з салону прямо в калюжу, він спересердя крикнув:
— Тобі жити набридло?! Я на терміновий виклик поспішаю, начальник з мене три шкури здере, якщо запізнюся! Невже не можна було по підземному переходу пройти, тут же поруч?!
Дівчина нічого не відповіла. Вона важко опустилася на мокрий бордюр, закрила обличчя руками і гірко розридалася. Її худенькі плечі здригалися під тонким, зовсім не по сезону, плащем. Назар миттєво відчув укол совісті. Він зрозумів, що даремно так зірвався: вона ж вагітна, невідомо, куди поспішала чи від кого тікала. А раптом у неї через цей стрес перейми почнуться? Тоді взагалі пиши пропало.
Усі ці тривожні думки караваном промчали в його голові. Щоб хоч якось загладити свою провину за різкість, він підійшов ближче і м’яко запропонував бідоласі сховатися в салоні:
— Ходімо в машину. А то зовсім промокнеш, дощ, схоже, до вечора не вщухне. Сідай, погрієшся.