Вмостившись на передньому сидінні, дівчина якось дуже підозріло, спідлоба, на нього глянула. Назар аж відчув неприємний холодок під сорочкою. Склалося враження, ніби він не живу людину врятував, а якогось наляканого звірка, що чекає удару. Відігнавши від себе ці химерні думки, він увімкнув пічку на обігрів, простягнув їй руку і приязно сказав:
— Мене Назаром звати. Я в таксі працюю, як бачиш.
У відповідь пролунало те, чого він найменше очікував почути в такий звичайний київський ранок:
— А я Соломія. Колишня ув’язнена.
Холод знову пробіг спиною Назара, але цього разу значно сильніше, ніби йому за комір вилили відро крижаної води. У голові майнула шалена думка: «Оце так пасажирку підібрав… Нарочно не придумаєш. Гостросюжетне кіно, а не зміна». Соломія помітила, як його пальці злегка здригнулися на кермі, і поспішила заспокоїти:
— Видихай, Назаре. Я всього лише колишня зечка, і в цьому немає нічого страшного. Якщо, звісно, ти не проти того факту, що жінки теж можуть опинятися за ґратами.
— Та ні, що ти… — трохи хвилюючись, відповів хлопець. — Я навіть не думав про таке. У житті всяке може трапитися, і ніхто ні від чого не застрахований. Від суми і від тюрми, як кажуть… От навіть я не можу з упевненістю сказати, що зі мною буде, наприклад, завтра.
Вагітна пасажирка несподівано простягнула руку, поклала її йому на плече і напрочуд спокійним, глибоким голосом вимовила:
— Я не екстрасенс, тому не можу точно сказати, що з тобою завтра станеться. Але я чомусь впевнена, що найближчим часом у тебе почнеться абсолютно нове життя.
Слова Соломії прозвучали якось пророче і дуже несподівано. Назар раптом подумав, що саме завтра, або максимум післязавтра, його керівник знайде чергову можливість, щоб причепитися і покарати. Ось тоді дійсно почнеться «нове життя» — без грошей і, цілком можливо, без роботи на орендованій квартирі десь на Борщагівці. Розмірковуючи про це, він паралельно поринув у спогади про своє непросте дитинство.
Адже він ніколи не знав своїх батьків. До дитячого будинку, що знаходився в невеликому селищі на Житомирщині, він потрапив із притулку зовсім малим. Можна сказати, був наймолодшим з усіх підопічних того сірого, холодного закладу. І ставилися до нього без жодної краплі любові чи співчуття.
Та й звідки тій любові було взятися, якщо вихователі раз у раз зникали у своїх справах, залишаючи дітей напризволяще? Саме там Назар і навчився виживати, спираючись лише на власні інстинкти. У нього практично не було друзів. А все тому, що загострене почуття справедливості робило його білою вороною серед однолітків, які жили за жорстокими законами зграї.
Місцеві хлопчаки любили влаштовувати дрібні капості, красти на кухні або втікати за територію інтернату. А Назар залишався один. Він не йшов слідом за ними, бо відчував відповідальність за свої вчинки. Ось і не став, як то кажуть, «своїм» у їхніх сумнівних компаніях.
Він роками мріяв лише про одне: якомога швидше вирватися з ненависних стін і поїхати туди, де його бодай трохи цінуватимуть. Тільки от куди? Родичів немає, а якщо десь і є, то їм абсолютно начхати на існування якогось там сироти. Тим паче, вихователі завжди холодно повторювали: «Твої батьки від тебе добровільно відмовилися».
Після таких слів у дитячому серці щось назавжди ламалося. Він взагалі не хотів ні з ким зближуватися, вважаючи бажання бути коханим — жалюгідною дитячою фантазією. Поки була можливість і держава надавала пільги, Назар вивчився на водія і отримав права. Вже тоді він чітко розумів, що саме кермо буде його єдиним шматком хліба.
Зібравши нехитрі пожитки, він перебрався з глухої провінції до столиці. Київ зустрів його галасом, тисячами машин та байдужістю. Хлопець обійшов не один десяток контор, щоб влаштуватися бодай кудись. Але взяли його лише в таксопарк, де керівником виявився той самий пихатий і зверхній тип — Валерій Миколайович.