Візок був красивим. Високотехнологічним. Але він був фундаментально, катастрофічно неправильним.
Не зламаним, а саме неправильним. Зламане означає, що деталь вийшла з ладу. Неправильне означає, що воно було створено так, щоб завдавати шкоди.
Розподіл ваги був перевернутий догори дриґом. Блок батарей — найважчий елемент — був розташований занадто далеко попереду. Через це на поперек Софії тиснуло понад двадцять кілограмів зайвої ваги, замість того, щоб розподілятися по рамі. Її хребет примусово викривлявся лише для того, щоб утримувати центр ваги.
Розвал-сходження коліс був збитий на якісь долі градуса. Більшість людей цього б ніколи не помітили. Але щоразу, коли Софія рухалася, її тіло мусило компенсувати те, що колеса постійно тягнули вліво. Після годин використання це перетворювалося на хронічний біль у плечах і постійний спазм м’язів.
Чутливість джойстика була налаштована настільки туго, що дівчинці доводилося докладати зусиль для кожного руху. Назар побачив мозолі на її правій руці. Шістнадцятирічна дівчинка не повинна мати мозолів від того, що просто просить свій візок їхати.
А гальмівна система… Боже, гальмівна система. Вона спрацьовувала нерівномірно. Ліва сторона хапала на частку секунди раніше за праву, створюючи різкий поштовх, який щоразу смикав її шию вперед.
Назар уже бачив подібне. Не у візку. В броньовику «Козак» перед виїздом на патрулювання. Тоді мікроскопічне зміщення в підвісці теж підписали як «допустиме». Назар помітив це під час перевірки і змусив усе переробити, хоча сержант кричав, що й так зійде. Через три дні той «Козак» наїхав на міну. Правильно налаштована підвіска поглинула рівно стільки вибухової хвилі, щоб усі четверо бійців залишилися живими. Якби Назар промовчав тоді — вони б загинули.
Зараз він дивився на таку саму фатальну помилку. Інша машина. Той самий принцип. Цей візок повільно катував Софію щодня.
— Як довго ти користуєшся цим кріслом? — тихо запитав Назар.
Софія здивовано схилила голову. Зазвичай люди питали про аварію. Про те, чи буде вона коли-небудь ходити. Ніхто ніколи не питав про візок.
— Два роки, — відповіла вона. — Після аварії.
— Болить? — запитав він, продовжуючи водити пальцями по рамі, шукаючи мікротріщини від напруги.
Софія завмерла. Коли вона заговорила знову, її голос став зовсім тихим.
— Так. Плечі. Спина. Але ж лікарі сказали, що це найкраще обладнання у світі. Топові інженери. Я думала… я думала, що проблема в мені. Що моє тіло просто ніяк не звикне.
Назар підвів на неї очі, і щось глибоко всередині нього тріснуло. Вона терпіла біль два роки і звинувачувала в цьому себе. Думала, що її тіло підводить її, хоча насправді її підводили ті, хто мав допомогти.
— Дорого — не завжди означає правильно, — м’яко сказав Назар.
Позаду нього голос Віктора розрізав повітря в гаражі, мов лезо ножа.
— Тобі є що сказати, механіку?
У цих словах була пряма погроза. Температура в кімнаті ніби впала на кілька градусів. Назар стояв за крок від того, щоб перекреслити роботу швейцарських інженерів на мільйон гривень. За крок від того, щоб сказати віцепрезиденту суворого мотоклубу, що спеціалісти, яким він довірив життя своєї дитини, виявилися дилетантами.
Кожен інстинкт самозбереження волав до Назара: «Замовкни! Змасти підшипник, візьми гроші й нехай їдуть. Залишайся непомітним. Залишайся в безпеці».
Але Софія дивилася на нього. І в її очах було те, що пересилило страх. Надія. Відчайдушна, крихка надія на те, що хтось нарешті побачив правду. Що вона не божевільна. Що цей біль — не її вина.
Назар знав, що мовчання не робить тебе в безпеці. Воно просто змушує когось іншого платити за твоє боягузтво. Він повільно підвівся, ігноруючи біль у нозі, й витер руки об ганчірку. Наступні слова або врятують Софію, або знищать його.
Він вибрав Софію. Назар зробив глибокий вдих, подивився прямо в темні окуляри Женця і сказав:
— Я можу прибрати скрип. Але якщо ви дійсно хочете, я можу виправити справжню проблему.
Тиша, що запанувала в гаражі, була такою густою, що її, здавалося, можна було різати ножем. Жнець не ворухнувся. Не вимовив ані слова. Він просто стояв — майже два метри контрольованої небезпеки — і чекав.
Нарешті його щелепа напружилася, жовна заходили ходором.
— Яку ще «справжню проблему»? — глухо запитав він.
Назар зберіг спокійний, шанобливий тон. Суто технічний. Саме так він колись доповідав офіцерам, коли знаходив критичні вразливості в бронетехніці перед виїздом на бойове завдання.
— Візок спроєктований неправильно. Розподіл ваги перевернутий. Розвал-сходження збитий. Точки напруги перетворили конструкцію на знаряддя тортур для її тіла. Ті, хто це проєктував, думали про те, як зробити його футуристичним і високотехнологічним, а не про те, як у ньому жити. Вона постійно терпить біль, тому що інженерія тут фундаментально хибна.
Усе тіло Віктора закам’яніло.
— Ця штука обійшлася мені в понад мільйон гривень. Швейцарські фахівці з «ЄвроОрто-Преміум». Цілий консиліум інженерів. Найкращі лікарі столиці поставили свої підписи під цим проєктом. І ти, механік із гаража на Видубичах, зараз кажеш мені, що всі вони помиляються?
— Я не кажу, що вони погані фахівці, — відповів Назар, і він справді так думав. — Я кажу, що вони не слухають машини так, як це робить механік. Вони створюють те, що гарно виглядає на презентаціях і в медичних звітах. А я дивлюся на те, як це працює в реальному житті. І ця штука — не працює. Тільки не для неї.
Софія завмерла у своєму візку, вчепившись побілілими пальцями в підлокітники. Назар бачив, що вона майже не дихає, чекаючи, чим усе закінчиться. Чекаючи, чи прийме батько цю правду, чи просто вибухне від гніву.