Жнець повільно зняв сонцезахисні окуляри. Його очі виявилися сталево-сірими, жорсткими, і вони прицвяхували Назара до місця, наче метелика до дошки.
— А ти не з лякливих, механіку. Це я визнаю, — його голос став ще нижчим. — Ти зараз або найкращий майстер, якого я зустрічав у своєму житті, або найдурніший самогубець в історії Києва, який вирішив мене розвести.
— Я нікого не розводжу, — твердо відповів Назар. — Я кажу те, що бачу. Ваша донька страждала два роки, бо ніхто не хотів визнати, що король голий. Що ж, я не боюся це сказати. Конструкція хибна. Я можу її перезібрати. Або ви можете поїхати до іншого майстра, який просто капне мастила, і вона терпітиме біль ще два роки.
Софія раптом подалася вперед, і її голос розірвав цю напружену дуель поглядів.
— Ти справді думаєш, що зможеш зробити краще?
Назар нарешті відвів погляд від Женця і подивився на неї. Тільки на неї.
— Я знаю, що зможу.
У гаражі знову запанувала тиша. Віктор вивчав Назара з інтенсивністю людини, яка все життя читала інших на предмет брехні, слабкості чи прихованих мотивів. Назар витримав цей погляд і не відвів очей. Йому не було чого приховувати. Він знав, що має рацію.
Десь глибоко в кістках, у крові, у кожному інстинкті, відточеному роками служби, коли від його уважності залежали життя побратимів, він був у цьому впевнений. Нарешті, після того, що здалося вічністю, Жнець заговорив.
— Двадцять чотири години. Ти перебираєш цей візок. Робиш так, щоб він працював ідеально. Але якщо ти зіграєш зі мною злий жарт, якщо через тебе моїй доньці стане хоч на краплю гірше… ти відповідатимеш переді мною. І перед дев’яноста чотирма моїми братами.
Він обернувся до воріт і кивнув Софії.
— Залишаємо візок тут. Ми заберемо тебе.
Дівчинка відстебнула паски безпеки, і Назар швидко підійшов, щоб допомогти їй пересісти у звичайний, резервний інвалідний візок, який Віктор дістав із мікроавтобуса. На якусь мить вона опинилася в його руках — легка, наче пір’їна, тендітна. І саме тоді він фізично відчув, скільки напруги та болю вона ховала в цьому маленькому тілі.
Коли Віктор покотив її до машини, Софія озирнулася через плече. Її очі блищали від сліз, але вона усміхалася.
— Дякую, — прошепотіла вона так тихо, що почув лише Назар. — Дякую, що побачив мене.
А потім вони поїхали. Важкий мотоцикл завівся з гуркотом, що відбився від бетонних стін. Чорний мікроавтобус рушив слідом.
Назар залишився сам у порожньому гаражі. Він дивився на інвалідний візок за мільйон гривень, який щойно пообіцяв повністю переробити за добу. І він чудово розумів: якщо він помилився, завтра на світанку сюди приїдуть дев’яносто п’ять розлючених «Сталевих Воронів».
Металеві ролети з брязкотом опустилися, відрізаючи гараж від зовнішнього світу. Вага власної обіцянки навалилася на Назара, наче бетонна плита. Двадцять чотири години. У нього є доба, щоб зробити те, з чим не впоралися європейські фахівці з науковими ступенями та безлімітними бюджетами.
Візок стояв на верстаку під різким світлом люмінесцентних ламп, виглядаючи водночас неймовірно складним і напрочуд простим. Назар закотив рукави, підсунув ближче свою стару, перевірену роками скриньку з інструментами й зробив те, що робив завжди, коли стикався з непосильним завданням. Він розбив його на частини.
Оцінити. Знайти причину. Перезібрати. Військова підготовка ввімкнулася, як м’язова пам’ять.
На Близькому Сході він працював із технікою, яку витискали за межі її можливостей. Машини мусили функціонувати ідеально, інакше люди гинули. Тут усе було так само. Цей візок мусив запрацювати ідеально, інакше Софія продовжить страждати. А Назар зіткнеться з наслідками, про які навіть думати не хотілося.
Він почав із повного розбирання. Кожен болт. Кожен шарнір. Кожне електронне з’єднання. Він розклав компоненти на верстаку в чіткій послідовності, як хірург розкладає інструменти перед складною операцією на серці.
Секції рами — ліворуч. Колісні бази — праворуч. Системи управління і проводка — в окремому лотку. Акумуляторний блок, важкий і незбалансований, він поклав на ваги. Понад двадцять кілограмів, розміщених саме там, де вони створювали максимальне навантаження на поперек Софії.
Поки Назар працював, його мозок каталогізував проблеми швидше, ніж рухалися руки. Подушка сидіння була не просто незручною — вона була небезпечною. Дорогий матеріал стискався нерівномірно, створюючи точки тиску, які за тривалого використання неминуче призвели б до пролежнів.
Він бачив подібне в армії, коли бійцям видавали неякісні бронежилети. Хлопці поверталися з патрулювання з гематомами і стертою до м’яса шкірою, бо вага розподілялася неправильно. Принцип той самий, просто інше застосування.
Розташування батареї було не просто зміщеним — воно було катастрофічним. Двадцять кілограмів тиснули вперед і вліво, створюючи постійний крен, який тіло Софії мусило компенсувати кожну секунду, поки вона перебувала у візку. Не дивно, що в неї боліли плечі. Вона фактично виконувала безперервну ізометричну вправу просто для того, щоб сидіти рівно.
А підніжки викликали в Назара справжню лють. Вони були встановлені на п’ять сантиметрів далі, ніж потрібно. Це означало, що коліна дівчинки годинами перебували в стані гіперекстензії. Хронічний біль у суглобах. Потенційне незворотне пошкодження хрящів.
І ніхто цього не помітив, бо ніхто не попросив її показати, як саме вона сидить у візку протягом тривалого часу. Вони виміряли її один раз, у стерильному кабінеті елітної клініки, ймовірно, коли вона була бадьорою і тримала спину рівно. Вони не заміряли її після шести годин використання, коли наставала втома, а тіло починало вигинатися в пошуках полегшення, завдаючи собі непоправної шкоди.
Годинник показав шосту вечора. Сонце сідало за індустріальними пейзажами Видубичів, фарбуючи небо у відтінки помаранчевого та фіолетового, яких Назар навіть не помітив. Залишалося 18 годин.