Їхні обличчя були настільки напруженими, а в очах читалася така погано прихована тривога, що серце Оксани миттєво збилося з ритму. Воно болісно стиснулося, немов передчуваючи, що саме зараз, цієї секунди, станеться щось непоправне. Повітря раптом стало густим і в’язким, кожен вдих давався з неймовірним зусиллям. Її, мов у тумані, мовчки провели до кабінету головного лікаря.
Щойно жінка переступила поріг, холодні погляди присутніх зустріли її, немов гострим ножем розрізаючи простір. Ні тіні заспокійливої усмішки, ні звичних теплих слів підтримки, які завжди лунають у стінах пологових будинків, — лише гнітюча, важка сірість. Оксана ледь трималася на ногах від хвилювання. Крижана хвиля первісного страху охопила все її тіло.
Головний лікар мовчки простягнув їй склянку води, але вона лише заперечно похитала головою, не в змозі навіть підняти руку. Її материнське серце вже чітко розуміло: нічого хорошого від цієї розмови чекати не варто. А потім пролунали слова. Слова, які буквально перевернули її світ з ніг на голову, розтрощивши його на дрібні уламки. Слова, які назавжди розділили її життя на світле “до” і чорне “після”.
Їй повідомили, що один із її синів зник. Хлопчика викрали просто з відділення для новонароджених.
Голос лікаря луною відбивався в її голові, втрачаючи будь-який сенс. Зник? Як це взагалі можливо осягнути? Її дитина, її кровинка зникла у закритих стінах медичного закладу, і ніхто, абсолютно ніхто з персоналу не знав, де крихітний малюк зараз. Головний лікар намагався говорити спокійно, монотонно запевняючи, що слідчі вже почали активні пошуки, що піднято по тривозі весь особовий склад міста, що перекрито виїзди.
Але ця суха, офіційна інформація була лише слабкою, жалюгідною краплею розради в тому безмежному морі жаху та чорного відчаю, яке миттєво поглинуло жінку. Усе, що Оксана могла в ту мить, — це намагатися втриматися за реальність, але її розум категорично відмовлявся приймати цю дику, нелюдську правду.
— Як це могло статися?! — зірвалася вона на пронизливий крик, від якого здригнулося повітря в кабінеті. — Як ви допустили таке?! Де мій син?!
Вона відчувала фізичний біль від того, як її світ розлітається на друзки. Усе те безмежне тепло і щастя, яке вона відчувала ще вчора, милуючись двома крихітними згортками, в одну коротку мить перетворилося на холодний попіл. Оксана ледь не втратила розум від усвідомлення того, що сталося. Вона не могла осягнути, як хтось міг безперешкодно, наче привид, зайти і забрати її дитину. Системи охорони тоді були вкрай недосконалими, камер відеоспостереження в довгих коридорах не було, і хтось холоднокровно цим скористався.
Десь глибоко всередині жевріла крихітна, ілюзорна надія на те, що дитину просто випадково переплутали з іншим немовлям, що це якась жахлива, безглузда медична помилка. Але надія швидко згасла. Правоохоронці вже опитували розгублений персонал, проте жодних конкретних зачіпок, жодних свідків чи підозрілих осіб ніхто не бачив.
У Оксани почалася справжня, неконтрольована істерика. Її ніяк не могли заспокоїти. Вона рвалася до дверей, вимагала пустити її шукати сина, кликала свого Богдана, захлинаючись сльозами. Зрештою, виснажена нервова система не витримала такого колосального удару, і жінка знепритомніла просто посеред кабінету головного лікаря.
Прийшовши до тями у своїй палаті, першим, кого вона побачила крізь пелену, був її Богдан. Його очі були червоними від сліз та безсилля. Оксана, не маючи сил стримувати гірких ридань, мертвою хваткою вчепилася в його зім’яту сорочку. Вона благала його знайти їхнього хлопчика, знайти за будь-яку ціну, вирвати його з рук викрадачів.