Пошуки тривали днями й ночами, перетворюючи життя на суцільний марафон відчаю. Богдан підняв на вуха все місто, підключив усіх можливих знайомих, власноруч розклеював сотні оголошень на холодних осінніх вулицях. Але все було марно. Жодного сліду. Жодної зачіпки, ніби дитина просто розчинилася в повітрі.
Минув найважчий, найчорніший тиждень у їхньому житті. Оксану разом із малюком, який залишився з ними і якого вони встигли назвати Артемом, нарешті виписали з лікарні. Їхнє повернення додому було сповнене нестерпного болю. Вони переступили поріг квартири, де на них чекали два зібрані дерев’яні дитячі ліжечка, де в шафах акуратно лежали два комплекти крихітного одягу. Але в їхніх руках билося лише одне маленьке серце.
Ця трагедія нависла над їхнім життям важким, задушливим тягарем, отруюючи повітря в домі. Кожен день, кожну годину вони завмирали, чекаючи на телефонний дзвінок від слідчого, чекаючи хоч якихось, нехай найменших новин. Але телефон зберігав жорстоку мовчанку.
Повернення додому, хай яким би теплим і затишним він не здавався раніше, ніяк не змогло загасити їхній біль. Навпаки, рідні стіни тепер кричали про втрату. Трагедія нависла над життям Богдана та Оксани важким, нестерпним вантажем, який тиснув на плечі щомиті. Кожного дня вони здригалися від будь-якого телефонного дзвінка, кидалися до слухавки, завмираючи в очікуванні новин від слідчих. Вони відчайдушно сподівалися на диво. Але нічого не відбувалося. Лише порожні гудки та сухі, розчаровуючі відповіді чергових міліціонерів.
Місяці й роки йшли своєю невблаганною чергою. Змінювалися сезони за вікном їхньої київської квартири: сніжні зими танули, перетворюючись на квітучі весни, а спекотне літо незмінно поступалося місцем дощовій осені. Проте кримінальна справа так і не зрушила з мертвої точки. Архівні теки з їхніми прізвищами повільно припадали сірим пилом у кабінетах, а надія, яка колись палала яскравим вогнищем, поступово перетворювалася на тліючі вуглинки. Кажуть, що час лікує будь-які рани, але насправді він лише вчить жити з цим нестерпним болем, залишаючи на серці глибокі, потворні шрами.
І ось, зовсім непомітно для них самих, мов один довгий і важкий подих, минуло вісімнадцять років.
Їхній Артем, той самий хлопчик, який залишився з ними, виріс у чудового, порядного та напрочуд сильного юнака. Він був гордістю батьків. Успішно закінчивши школу і блискуче склавши ЗНО, він опинився перед вибором життєвого шляху. І тоді Артем зробив крок, який став для всіх абсолютною несподіванкою: він категорично вирішив відкласти вступ до престижного національного університету. Хлопець заявив, що спершу хоче пройти строкову службу в армії, загартувати свій характер у чоловічому колективі і лише потім, зі свіжою головою, зрозуміти, чого він насправді прагне від цього життя.
На його проводи зібралася вся велика родина. У квартирі стояли пахощі домашніх страв, лунали розмови, але атмосфера була просякнута легкою тривогою. За великим дубовим столом сидів і молодший брат Миколка, якому на той момент щойно виповнилося десять років. Народження другої дитини свого часу стало для Оксани тим самим рятівним колом, яке допомогло їй хоч трохи виринути з чорної прірви глибокої депресії. Проте тінь минулого, немов холодний протяг, завжди залишалася з ними, незримо присутня на кожному сімейному святі.
Миколка, жвавий і непосидючий, крутився поруч, намагаючись бути корисним. Він допомагав батькам готуватися до цього важливого дня, носив тарілки з салатами і з усіх сил намагався розвеселити маму своїми жартами. Але ніщо не могло розвіяти тугу, що застигла в глибині Оксаниних очей. Артем бачив цей біль і щосили намагався заспокоїти матір перед своїм від’їздом до навчального центру.
— Мамо, ну припини плакати, — м’яко сказав він, обіймаючи її за тремтячі плечі і притискаючи до себе. — Там нормально годують, зараз зовсім не ті часи. Усе буде добре, я ж не на край світу їду! Ти навіть скучити не встигнеш.