Але як? Ця думка билася в її голові наляканим птахом. Він же мав бути за сотні кілометрів звідси, на службі в сонячній Одесі! Не розуміючи, що взагалі відбувається, як він міг опинитися на київському цвинтарі і чому ні словом не обмовився про свій приїзд, вона зробила ще один крок назустріч. Її голос прозвучав тихо, ледь чутно крізь шум осіннього вітру:
— А що ти тут робиш, синку?.. Чому не попередив, що приїдеш?
Молодий чоловік різко обернувся, відірвавшись від своїх думок. Він був не менш здивований, побачивши перед собою зовсім незнайому, заплакану жінку, яка дивилася на нього так, ніби раптом побачила привида. У його погляді не було ні впізнавання, ні родинного тепла — лише ввічливе збентеження.
— Вибачте, жінко, ви мене з кимось сплутали, — рівним, але трохи розгубленим тоном відповів хлопець, злегка насупивши брови. — Мене звати Максим.
Ці кілька слів ударили Оксану наче струмом. Голос… Це був абсолютно точно голос її Артема — той самий тембр, та сама глибина. Але інтонації, манера вимовляти звуки були зовсім, кардинально іншими, чужими. Жінка не відразу змогла усвідомити почуте, її мозок відмовлявся складати цей пазл. У голові різко запаморочилося, земля ніби попливла з-під ніг. Але коли перший, паралізуючий шок почав потроху відступати, страшна, неймовірна, божевільна здогадка блискавкою пронизала її свідомість. Вона вп’ялася поглядом у його риси обличчя: ті ж самі глибокі очі, те ж саме вольове підборіддя, та ж характерна лінія брів.
Перед нею стояв не Артем. Перед нею, на старій дерев’яній лавці, сидів її давно втрачений син. Її друга кровинка. Хлопчик, якого вона не бачила і не тримала на руках ось уже цілих двадцять довгих, нестерпних років.
Її очі миттєво наповнилися гарячими, пекучими сльозами, які застилали зір, але слова просто застрягли в горлі. Вона хотіла закричати на весь голос, впасти перед ним на коліна, міцно обійняти його і ніколи більше не відпускати, але тіло відмовлялося слухатися, скуте невидимими лещатами шоку.
Богдан, який до цього моменту складав речі в багажник, помітив, що дружина надто довго стоїть біля чужої ділянки. Побачивши, як здригаються її плечі від беззвучного плачу, він швидко, майже бігом, підійшов до неї. І тут його погляд впав на молодого чоловіка. Чоловік також на якусь долю секунди немов перетворився на соляний стовп. Він був абсолютно впевнений, що це їхній Артем, який якимось незбагненним дивом, всупереч статутам і наказам, опинився тут, у Києві.
Максим, остаточно знітившись під їхнім пильним, майже несамовитим і лякаючим поглядом, почав почуватися вкрай ніяково. Ситуація ставала занадто дивною. Він рвучко підвівся з лавки, застібаючи куртку, і вже збирався мовчки піти геть.
— Хлопче… — хрипким, зірваним від неймовірного хвилювання голосом зупинив його Богдан, інстинктивно виступаючи вперед, ніби перекриваючи шлях до відступу. — Хто ти такий? І звідки ти взагалі тут узявся?
Максим насторожено, з легкою підозрою подивився на високого чоловіка. У його очах майнула захисна реакція, але він усе ж вирішив відповісти, намагаючись зберегти спокій. Він розповів, що все життя живе в цьому ж місті, зовсім недалеко від галасливого центру. І що не так давно він поховав свою матір. Саме тому він тепер часто приходить сюди, на цю алею, щоб посидіти біля її могили, подумати і просто побути на самоті зі своїм болем.
Подружжя дивилося на Максима, ледь стримуючи сльози, що нестримним потоком котилися по щоках. Оксана, судомно притиснувши тремтячі руки до грудей, розуміла кожною клітинкою свого тіла: перед нею зараз стоїть її друга дитина. Її викрадений синочок, який стільки років поспіль вважався зниклим безвісти, якого вони оплакували в найтемніші ночі. Проте від надлишку емоцій та колосального потрясіння вона не могла вимовити жодного членороздільного слова — горло стиснув такий болючий спазм, що здавалося, вона ось-ось задихнеться.
Максим розгублено переводив погляд з Оксани, яка беззвучно ридала, на Богдана, чиє обличчя стало сірим від напруги. Обличчя хлопця виражало глибоке здивування і вже цілком відчутну тривогу. Помітивши, з якою відчаєм ці зовсім незнайомі люди дивляться на нього, він ще більше насупив брови, відступив на півкроку і тихо, але дуже чітко запитав:
— Ви що… знали мою матір?
У відповідь Богдан, зціпивши зуби і з усіх сил намагаючись вгамувати зрадливе тремтіння в голосі, почав говорити. Це була плутана, емоційна, але неймовірно страшна розповідь про історію, яка зламала їхні життя двадцять років тому. Він говорив про київський пологовий будинок, про двох щойно народжених хлопчиків-близнят, про ту чорну осінню ніч і про порожнє ліжечко у відділенні. Оксана не могла стримати гірких, надривних ридань протягом усієї його розповіді. Вона просто стояла поруч, затуливши обличчя змерзлими долонями, і плакала так гірко й відкрито, як не дозволяла собі плакати вже багато років.
Максим слухав і відчував, як земля йде з-під ніг. Він був абсолютно приголомшений почутим. Юнак стояв блідий, як полотно, просто не вірячи власним вухам. Уся ця історія про викрадення, про близнюка, про двадцять років пошуків здавалася йому настільки абсурдною, настільки вирваною з дешевого кінофільму, що першим, цілком природним поривом було просто розвернутися і чимдуж піти геть від цих божевільних людей. Його мозок відмовлявся приймати інформацію, яка руйнувала фундамент усього його життя.