Проте зранене жіноче серце категорично відмовлялося знаходити спокій. Оксана, переживши жахливу втрату одного сина, тепер до нестями, до паніки боялася відпускати від себе іншого. Коли Артем поїхав і двері за ним зачинилися, занепокоєння матері лише посилилося в стократ. Вона часто плакала темними вечорами, знаходячи крихту розради лише в міцних, надійних обіймах Богдана. Навіть маленький Миколка намагався підтримувати маму, як умів: він мовчки приносив їй гарячий чай, малював зворушливі листівки для старшого брата і щодня, зазираючи їй в очі, питав, коли той нарешті зателефонує.
Строкова служба, всупереч материнським страхам, пролетіла напрочуд швидко. Коли Артем переступив поріг рідного дому у військовій формі — змужнілий, із широкими плечима та серйозним, глибоким поглядом — батьки не могли натішитися своїм сином. Проте того ж вечора, за святковою вечерею, хлопець несподівано оголосив нове рішення. Він твердо вирішив пов’язати своє подальше життя з морем і продовжити кар’єру у Військово-Морських Силах України.
Йому запропонували підписати контракт і перевестися на службу до сонячної Одеси. Він погодився на це з неймовірним, юнацьким ентузіазмом. Батьки завмерли. Вони чудово розуміли, що тепер бачитимуть свого хлопчика ще рідше, але водночас щиро пишалися його дорослим, усвідомленим вибором. Богдан схвально поплескав сина по міцному плечу, а Оксана мовчки змахнула непрохану сльозу гіркої, але безмежної гордості.
Однак щоразу, коли в квартирі западала тиша, Оксана відкривала старі альбоми або довго роздивлялася нові фотографії Артема у красивій флотській формі. І тоді її думки неминуче поверталися в минуле. Вона мимоволі уявляла, яким міг би стати її другий хлопчик. Чи був би він так само схожий на брата? Який би життєвий шлях обрав він, чим би захоплювався, якби тієї страшної осінньої ночі його не викрали з теплого ліжечка? Ці питання луною відбивалися в її свідомості, не маючи жодної відповіді.
Минуло ще два роки. Настала глибока, прохолодна осінь. Вітер зривав з дерев залишки пожовклого листя, застилаючи вулиці золотим килимом. У один із таких вихідних родина вирішила поїхати на Міське лісове кладовище, щоб відвідати могилу Оксаниної матері, прибрати опале листя та поставити у вазу свіжі квіти. Молодший син Миколка, якому на той час уже виповнилося дванадцять років, поїхав разом із батьками. Він відчував себе зовсім дорослим, тому одразу взяв на себе важливе завдання — озброївся віником і з максимальною зосередженістю старанно змітав мокре листя з холодних гранітних плит.
Час пролетів непомітно за цією тихою, монотонною працею, яка завжди налаштовувала на філософські роздуми. Вони вже зібрали всі інструменти, склали сумки і збиралися йти вузькою стежкою до залишеної біля воріт машини, як раптом Оксана немов прикипіла до землі. Вона завмерла, переставши дихати. Її погляд випадково впав на стару дерев’яну лавку біля сусідньої, занедбаної могили. Там, трохи згорбившись від холоду, сиділа самотня фігура молодого хлопця.
Серце жінки раптом відчайдушно тьохнуло, немов пропустило болючий удар, а потім забилося з шаленою швидкістю. Цей юнак у темній осінній куртці… його профіль, нахил голови, сама його постава — усе це здавалося їй до неможливості, до крику знайомим. Вона, не відчуваючи під собою ніг, зробила кілька невпевнених кроків ближче. І через мить просто застигла в стані глибокого, паралізуючого шоку, ледь не випустивши з ослаблих рук важку сумку.
Перед нею сидів її старший син Артем.