Дарина Шевченко завмерла у високих аркових дверях вітальні розкішного особняка в Конча-Заспі. Її погляд повільно ковзнув кімнатою, яка тепер нагадувала справжнє поле домашньої битви. Елегантний простір, що ще вранці міг би прикрасити обкладинку журналу про елітний дизайн інтер’єрів, перетворився на зону цілковитого хаосу.
Яскрава гуаш жорстокими, криваво-червоними й синіми дугами розлетілася по ідеально білих стінах. Дорогі італійські меблі були перекинуті догори дриґом. А в повітрі, мов химерний снігопад посеред ранньої осені, кружляли тисячі дрібних пір’їнок із роздертих шовкових дизайнерських подушок.
Та Дарину зупинив не сам масштаб руйнувань. Її прикував до місця той нестерпний, нічим не прихований біль, що палав в очах трьох шестирічних хлопчиків, які стояли посеред цього розгрому.
— Ти не змусиш нас полюбити тебе! — нестямно закричав Артем, старший із трійнят.
Його дзвінкий дитячий голос розірвав тишу кімнати. Щосили він жбурнув важку металеву колекційну машинку просто до ніг Дарини.
— Ми не хочемо ще одну няню! Ми хочемо нашу маму!
За його спиною, мов вірні солдати перед останнім, найтяжчим боєм, стояли його брати — Денис і Богдан. Їхні маленькі обличчя були вимазані сумішшю фарби, поту й висохлих сліз. Дитячі груди важко здіймалися після пережитої істерики. Ці троє малих хлопчиків лише за пів року успішно вижили з дому сімнадцять професійних нянь. Судячи з їхніх напружених, войовничих поз, вони були цілком готові зробити Дарину вісімнадцятою.
Однак, дивлячись на цих убитих горем дітей, Дарина не бачила «маленьких монстрів» чи «некерованих чортенят», про яких її так наполегливо попереджали в агентстві. Вона бачила лише трьох наляканих хлопчиків, які тонули в бездонному морі власного горя. Вони просто відчайдушно намагалися захистити себе від ризику бути покинутими знову.
— Я знаю, що ви дуже сумуєте за мамою, — тихо, але напрочуд спокійно промовила Дарина.
Її голос звучав, як теплий плед посеред холодної кімнати. Вона обережно переступила через уламки пластикових іграшок, розкиданих по дорогому дубовому паркету, цілковито ігноруючи безлад.
— І я прийшла сюди не для того, щоб замінити її. Я тут тому, що, здається, вам потрібен хтось, хто точно знає, як це — коли весь твій світ розлітається на дрібні шматки.
Хлопчики миттєво перестали жбурляти речі. Вони завмерли, приголомшені її м’яким тоном. Жодна няня раніше не розмовляла з ними так; зазвичай у хід ішли крики, погрози покликати батька, повчання або панічна втеча з особняка. Артем дивився на неї, примруживши очі з глибокою, зовсім не дитячою підозрою.
— Ви нічого про нас не знаєте, — кинув він виклик, хоча в його голосі вже не було колишньої отрути.
Дарина повільно опустилася навколішки, щоб бути на одному рівні з їхніми очима. Вона зовсім не зважала на розлиту по підлозі фарбу, яка безжально бруднила її акуратну сукню.
— Ти маєш рацію, я ще не знаю про вас усього, — чесно визнала вона. — Але я знаю, що вам страшно. Я знаю, що ви дуже злі на весь світ. І я точно знаю: ви думаєте, що якщо поводитиметеся зі мною досить погано, я просто зберу речі й піду. Так само, як і всі інші до мене.
Троє братів обмінялися швидкими, розгубленими поглядами. Вони явно не чекали, що ця незнайома жінка так легко прочитає їхні думки.
— Але знаєте що? — продовжила Дарина, даруючи їм ледь помітну, сумну усмішку. — Я нікуди не піду. І до кінця сьогоднішнього дня я покажу вам дещо таке, що змінить усе.
Очі Артема звузилися ще дужче, він намагався вловити підступ.
— Що саме?
Дарина підвелася, легким рухом струсивши білу пір’їнку з плеча.
— Я покажу вам, що це цілком нормально — дозволити комусь новому піклуватися про вас. Навіть тоді, коли ваше серце розбите вщент.
Саме в цю мить із коридору почулися важкі, ритмічні кроки. Дитячі обличчя миттю зблідли від страху.
— Він іде, — прошепотів Денис, відступаючи до стіни. — Тато буде такий злий через цей безлад…
Те, що сталося далі, шокувало всіх у цьому величезному домі. Включно з чоловіком, який останні пів року жив із непохитною впевненістю, що до його синів неможливо достукатися. Але щоб зрозуміти всю вагу цієї миті, треба повернутися трохи назад і поглянути на самого батька.
Пів року тому Максим Терещенко сидів у своєму кутовому кабінеті на сорок п’ятому поверсі головного офісу «Терещенко Девелопмент» у центрі Києва. Він порожнім поглядом дивився на екран смартфона, який розривався від дзвінків уже втретє за ранок. Із неприємним відчуттям у грудях він розумів: це або його особиста асистентка з черговою кризою довкола нянь, або дзвінок із приватної гімназії, де навчалися хлопчики. Він мав рацію — сталося і те, і те.
— Максиме Вікторовичу, — напружено промовила асистентка Христина, щойно він підняв слухавку. Її голос тремтів від стресу. — У мене для вас погані новини. І ще гірші новини.
Максим потер скроні. Знайомий пульсівний біль знову почав стискати голову лещатами.
— Давай спочатку погані.
— Дзвонили з гімназії «Ерудит», — відзвітувала Христина. — Хлопчики влаштували масштабну битву їжею в їдальні, замкнули свою класну керівницю в підсобці зі швабрами, а потім відмовилися вилазити з ігрового тунелю на майданчику, коли почався урок.
Максим тяжко зітхнув. Здавалося, ніби весь світ обвалився йому на плечі.
— А найгірші?
— Няня номер сімнадцять щойно звільнилася, — голос Христини впав до шепоту. — Антоніна Петрівна залишила ключі на столі. Вона сказала, цитую: «У цих дітях біси сидять, і ніякі мільйони не варті того, щоб я ризикувала своєю нервовою системою».