Але Остап відчув дивний, майже магнетичний потяг. Здавалося, ніби це важке, утробне гарчання проникло прямо в його груди і зачепилося за ребро.
У цьому гавкоті був нестерпний біль. Він був сирим, зраненим і до жаху знайомим. Ветеран важко ковтнув, намагаючись придушити спогади, що раптово почали виринати з темряви — шум бою, пекельну спеку, запах пилу і безпросвітну пітьму.
— Не хвилюйтеся, — додала Оксана, відчувши його вагання. — Ви навіть близько до нього не підійдете. Ми покажемо вам найлагідніших собак, чиї породи спеціально виведені для того, щоб стати надійними поводирями.
Остап повільно кивнув, хоча холодний, тривожний клубок усе ще стояв десь під ложечкою. Поки Оксана вела його повз ряди стандартних вольєрів, він ніяк не міг позбутися гострого передчуття, що за тим лютим ревом на нього щось чекає.
Щось зламане. Щось таке, що нагадувало погляд у дзеркало, якого він більше ніколи не зможе побачити.
Вони минули групу з трьох кінологів у фірмових синіх поло, які скупчилися біля дверей підсобки. Чоловіки розмовляли притишеними голосами, але вони не врахували, наскільки гострим є слух незрячої людини. Остап вловив кожен склад.
— Тор сьогодні зранку знову злетів з котушок, — прошепотів один із них, і в його голосі відчувався відвертий острах.
— Він погнув прути у вольєрі, уявляєш? — додав інший з ноткою відрази. — Цей пес — справжній монстр. Без жартів. Його треба було тихо списати на укол, а не тримати тут, поруч із нормальними собаками.
— Ну так, але Захарчук каже, що приспати його — це жорстокість, зважаючи на його послужний список. Хоча, відверто кажучи, до нього все одно ніхто не наважується підійти.
Оксана голосно й показово відкашлялася. Це був різкий звук, покликаний негайно припинити плітки підлеглих.
— Хлопці, будь ласка. Давайте трохи тихіше.
Кінологи миттєво напружилися, бурмочучи якісь вибачення, коли Остап порівнявся з ними. Але напруга від їхніх слів усе ще висіла в повітрі, наче густий сигаретний дим. Остап нахмурився. Ім’я луною відбивалося в його свідомості.
— Тор… — тихо вимовив Остап, ніби пробуючи це ім’я на смак.
Оксана завагалася. Було очевидно, що це питання застало її зненацька.
— Він… один із наших ветеранів-кінологів. Німецька вівчарка. З найвищим рівнем підготовки.
— Але тепер вкрай небезпечний, судячи з того, що я щойно почув, — зауважив Остап, глибоко насупивши брови. — Що з ним сталося?
Жінка важко, протяжно зітхнула. Здавалося, вона зважувала, яку частину правди варто розповідати.
— Тор колись був найкращим поліцейським собакою в місті. Робота в КОРДі, елітне вистежування, пошук вибухівки, затримання озброєних злочинців — що б ви не назвали, він був золотим стандартом. Їхнім абсолютним максимумом.
Вона зробила паузу і знизила голос:
— Але після того, як його напарник загинув під час виконання службових обов’язків… Тор змінився.
Її голос перейшов майже на шепіт:
— Він став абсолютно непередбачуваним. Надзвичайно агресивним. Дуже територіальним. Він кидався на двох наших співробітників, а минулого місяця ледь не зламав руку досвідченому кінологу.
Остап слухав її, відчуваючи, як холодний вузол у грудях затягується ще тугіше. Він знав, що таке горе. Він достеменно знав, як втрата близьких викручує і ламає навіть найсильніших, перетворюючи їх на невпізнанні тіні самих себе.
— Ми тримаємо його тут, бо його неможливо безпечно перевезти в інше місце, — продовжила Оксана, і в її голосі забриніли винуваті нотки. — Але, відверто кажучи, він не підлягає адопції. Він не піддається дресируванню. Він ледве терпить людей, які просто підсовують йому миску з їжею під дверцята вольєра.
Остап ледь схилив голову, перетравлюючи цю інформацію.
— І все ж таки… він досі тут.
Оксана кивнула, хоча чоловік і не міг цього побачити.
— Тому що до свого зриву він врятував десятки життів. Пан Захарчук, наш директор, переконаний, що ця служба дала йому право дожити свої дні в теплі, якими б важкими не були ці дні.
Остап дозволив тиші повисіти ще мить, вбираючи в себе всю трагічність цієї ситуації.
— Я чув його раніше. Той гавкіт. Він зовсім не звучав як злість.
Оксана завагалася, її кроки сповільнилися.
— Остапе, з усією повагою… Тор кидався на кожну без винятку людину, яка підходила до нього ближче ніж на три метри з того самого дня, як загинув його напарник. Що б ви там не почули… це не було спокоєм.
Але інстинкти колишнього військового, відточені роками виживання на передовій, підказували зовсім інше. Під тим жорстким, гравійним гарчанням ховався інший шар. Біль. Розгубленість. Відчайдушна туга.
Поки вони йшли далі, Остап відчув, як енергетика в будівлі знову змінилася. Слабка вібрація пройшла крізь товсті підошви його черевиків — це був ритмічний, важкий стукіт великих лап, що міряли кроками простір за сталевими прутами. Тор знав, що вони тут. І він чекав.
Коридор звузився, коли Оксана повела Остапа глибше в закрите крило. Атмосфера змінилася навіть фізично. Тут було холодніше, повітря здавалося густішим, ніби самі бетонні стіни ввібрали в себе спогади про чийсь розпач. Тростина Остапа тихо постукувала по підлозі, наче метроном у цій напруженій тиші.
І раптом, без жодного попередження, тиша розлетілася на друзки.
Громоподібне гарчання розірвало повітря зовсім поруч — надто поруч. Метал із глухим брязкотом здригнувся, коли щось масивне врізалося в прути з такою силою, що, здавалося, стіни затряслися.
Остап завмер, його серце гупнуло об ребра. Цей звук неможливо було з чимось сплутати: сліпа лють, первісна сила і невимовне горе, що обрушилися вперед, як штормова хвиля.
Оксана зойкнула, її рука мертвою хваткою вчепилася в передпліччя Остапа.
— Тор! Назад! — вигукнула вона зриваючись.