Але пес не відступив. Гарчання вибухнуло знову, цього разу ще гучніше, сповнене сирої, лякаючої люті. Остап не бачив звіра за ґратами, але він його відчував. Він міг візуалізувати кожен напружений м’яз, вишкірені ікла, масивні лапи, що шкребли бетон у шаленому, несамовитому ритмі.
З кінця коридору кинулися кінологи.
— Відійдіть від вольєра! — крикнув один із них. — Не підпускайте його близько!
Остап затамував подих. Він не відчував страху. Навпаки, щось дивно притягувало його. Вібрація гарчання Тора відлунювала в його власних грудях, розбурхуючи спогади, які він роками намагався поховати.
Оксана заступила Остапа собою, намагаючись стати живим щитом.
— Стійте за мною. Він дуже небезпечний.
Але раптом агресія дала збій. На якусь невловиму мить. Між двома дикими гавкотами Остап почув це — різкий, уривчастий вдих собаки. Пауза. Спалах розгубленості. Майже… впізнавання.
Остап ледь нахилив голову, повністю зосередившись на звуці.
— Він зупинився.
Оксана похитала головою, тягнучи його за собою.
— Ні, він просто ще більше розлютився. Ходімо, нам треба швидко пройти повз.
Але Остапа це не переконало. Тор знову загавкав, та цього разу тембр змінився. Це вже не була просто сліпа агресія. Під шумом ховалося щось зранене.
— Це не просто злість, — прошепотів Остап, майже до самого себе.
Тор раптово знову кинувся вперед із глибоким, утробним гарчанням, настільки потужним, що вся передня стінка вольєра затряслася в рамі. Кінологи перехопили довгі жердини з транквілізаторами, займаючи позиції на випадок, якщо звір прорветься крізь сталь. Однак Остап, всупереч логіці, зробив крок ближче.
Оксана схопила його за руку, в її голосі забриніла паніка:
— Остапе, зупиніться! Він прогризе ці прути, якщо доведеться!
Остап не став підходити впритул, але й не відступив. Він стояв на своєму і просто слухав. Слухав по-справжньому.
Дихання Тора було частим, відчайдушним. Його кігті дряпали підлогу, але це вже не була стійка для нападу. Це було схоже на безсилля. Звучало так, ніби він намагався продертися до чогось, що знаходилося поза його досяжністю.
На мить Тор затих. У повітрі висіло лише важке, уривчасте дихання. А потім, у раптовій зміні, яка змусила завмерти всіх у коридорі, люта німецька вівчарка видала тихе, тремтяче скавуління.
Оксана кліпнула очима, приголомшена. Кінологи трохи опустили свої жердини, не вірячи власним очам. Тор ніколи не видавав такого звуку. Ні для кого.
Остап повільно видихнув. Хоч би що Тор відчув за сліпотою ветерана, це вразило пса до самої глибини душі.
— Що він робить? — прошепотів один із кінологів.
— Без поняття, — пробурмотів інший. — Він ніколи не завмирає. Він завжди кидається.
Оксана спробувала повернути контроль над ситуацією.
— Будь ласка, ми не повинні це заохочувати. Тор нестабільний. Ходімо, Остапе. Собаки, яких ми хочемо вам показати, лагідні, навчені і готові стати вашими друзями.
Остап м’яко перебив її, і його голос розрізав її завчену промову:
— А що, коли той, хто має стати моїм другом… це він?
Оксана завмерла. Кінологи напружилися, приголомшені самою абсурдністю цього запитання.
— Остапе, — сказала вона обережно, ніби звертаючись до дитини, яка не розуміє, що грається з вогнем. — Тор — це не варіант. Він — загроза.
Остап повільно похитав головою.
— Не для мене.
Тор зробив ще один крок ближче до ґрат. Дзенькнув важкий металевий нашийник. Собака схилив свою масивну голову, голосно втягуючи повітря, намагаючись розпізнати запах, похований під шрамами і часом.
Остап підняв руку і торкнувся своїх грудей, прямо там, де билося серце.
— Біль. Втрата. Він відчуває те, що всередині мене.
— Навіть якщо це правда, це не робить його безпечним, — невпевнено заперечила Оксана.
— Це робить його зрозумілим, — відповів чоловік.
Остап нарешті порушив тишу, і його голос розрізав напругу:
— Я хочу знати, що з ним сталося. Розкажіть мені. Чому він такий?
Кімната затихла. Навіть Тор, здавалося, завмер, нашорошивши вуха в бік голосів. Оксана перезирнулася з кінологами, а потім важко зітхнула, визнаючи поразку.
— Добре. Ви маєте право знати. Але, будь ласка, зрозумійте: історія Тора дуже важка. Він працював з офіцером поліції Максимом Данилюком чотири роки. Вони були нерозлучні. Тора не просто тренували — його любили.
Тор видав слабке, утробне дихання при згадці про напарника.
— Рік тому, — продовжила Оксана, дивлячись на собаку, — під час масштабного рейду на замінуваний склад зброї пролунав вибух. Офіцер Данилюк не вижив. Тор уцілів. Але тієї миті, коли рятувальники намагалися відтягнути його від тіла напарника, він зірвався. Він кидався на кожного, відмовляючись залишати місце трагедії.
Рука Остапа стиснула руків’я тростини так сильно, що кісточки побіліли. Його голос ледь перейшов на шепіт, хрипкий від емоцій:
— Він втратив побратима на полі бою.
— Собаки не розуміють травму так, як ми, Остапе, — сумно кивнула Оксана. — Вони просто відчувають нестерпний біль і захищають те, що залишилося. Для Тора цей біль став усім.
Остап важко ковтнув. Грудка в горлі мала присмак попелу.
— Його горе… Воно мені знайоме.
— Чому знайоме? — тихо перепитала Оксана.
Остап завагався. Він не часто говорив про той день, коли його життя закінчилося і почалося знову.
— Тому що я був там, коли мій підрозділ накрило ворожою артилерією. Я чув вибух. Я відчув пекельну спеку. А потім я прокинувся в темряві, і мені сказали, що я більше ніколи не побачу світла.