Вираз обличчя Оксани пом’якшав, бюрократична маска остаточно спала. Кінологи злегка опустили голови, присоромлені своїми попередніми різкими словами.
Остап простягнув руку до ґрат, зупинившись за кілька сантиметрів від холодної сталі.
— Він не зламаний, — прошепотів Остап, і це усвідомлення вдарило його, як фізичний розряд. — Він просто сумує.
Тор притиснувся носом до металу, ледь помітно тремтячи. І тієї миті Оксана зрозуміла — жоден лагідний, слухняний собака-поводир ніколи не зрівняється з цим зв’язком.
Остап повернув голову в той бік, де стояла Оксана.
— Мені потрібно зайти до нього всередину.
Коридор миттєво вибухнув.
— Що? Ні! — мимоволі вигукнув один із кінологів, роблячи різкий крок уперед.
— Абсолютно виключено! — закричав інший, і його голос зірвався від обурення та невіри. — Він же розірве вас на шматки!
— Остапе, ви не розумієте, — благала Оксана, її професійна витримка розлетілася на друзки, поступившись місцем непідробному жаху. — Тор абсолютно нестабільний!
Остап залишався спокійним. Він стояв, наче непохитна скеля, дозволяючи цій бурі заперечень омивати його з усіх боків. Він навіть не здригнувся від підвищених голосів; на війні йому доводилося чути речі значно гучніші і значно страшніші.
Оксана зробила крок до нього, її голос помітно тремтів:
— Остапе, послухайте мене. Тор кидається на кожну людину, яка перетинає межу його території. На кожну без винятку. Я не можу, просто не маю морального права дозволити вам це зробити. Це пряме порушення всіх інструкцій безпеки.
— Ви ж бачили, що щойно сталося, — м’яко заперечив ветеран. — Він не напав на мене. Він свідомо обрав цього не робити.
— Цього недостатньо! — наполягав кінолог, міцніше перехоплюючи свою жердину з транквілізатором. — Ми не граємо в російську рулетку з таким непередбачуваним звіром!
Остап ледь схилив голову, вслухаючись у дихання Тора за ґратами. Так, воно було важким, але повністю контрольованим. Собака більше не гарчав. Він не метався з кутка в куток. Він просто чекав.
— Відчиніть двері, — сказав Остап. Це не було прохання. Це був наказ людини, яка звикла брати відповідальність на себе в критичних ситуаціях.
Оксана похитала головою, з жахом дивлячись на нього.
— Остапе, я не можу відповідати за те, що там станеться.
Ветеран поклав руку на груди, туди, де під курткою билося серце.
— Ви й не відповідаєте. За це відповідаю я.
Кінологи обмінялися відчайдушними поглядами. Хвіст Тора за ґратами смикнувся один раз — це не було виляння радості, це було підтвердження того, що напруга навколо нього накопичується, мов статична електрика перед грозою.
Оксана спробувала востаннє, її голос був тонким і ламким:
— Що змушує вас думати, що він не нападе?
Остап повернув свої незрячі очі до темряви вольєра.
— Тому що біль завжди впізнає інший біль. Він знає, що я прийшов не для того, щоб завдати йому шкоди.
Тор видав слабкий, низький звук. Він балансував десь на межі між попереджувальним гарчанням і відчайдушним благанням. Нарешті, після довгого, важкого зітхання, яке, здавалося, висмоктало все повітря з коридору, Оксана неохоче кивнула старшому кінологу.
— Відімкніть замок безпеки. Але тримайте транквілізатори напоготові. Якщо він хоч спробує кинутися… стріляйте без попередження.
— Він не кинеться, — різко перебив її Остап.
Важкі двері відчинилися з різким, металевим брязкотом, який пролунав у замкненому просторі гучно, мов пістолетний постріл. Кінологи миттєво приготувалися, утворивши напружене півколо біля входу, їхні м’язи напружилися, мов тугі пружини.
Остап зробив крок уперед, відчувши зміну тиску повітря, коли перетнув поріг і опинився в лігві звіра. Тор миттєво напружився. Його м’язи під густою шерстю натягнулися, мов сталеві троси.
— Стійте там, — попередив кінолог, високо піднявши жердину.
Остап проігнорував його. Він повільно підняв руку розкритою долонею вгору, демонструючи, що в нього немає ні страху, ні зброї, ні прихованих намірів. Тор загарчав — глибоко, попереджувально, з ноткою розгубленості. А потім Остап заговорив, і його голос пролунав низьким, заспокійливим гулом.
— Тихіше, хлопчику. Я тут не для того, щоб замінити його. Я просто хочу тебе зрозуміти.
Гарчання Тора обірвалося. Один вдих, легке тремтіння, і єдиний крок уперед. Не агресія. Впізнавання.
Повітря всередині вольєра стало ще важчим, зарядженим чимось прадавнім. Інстинкти, пам’ять і гірке горе висіли в просторі, мов густа волога. Кінологи завмерли біля входу. Вони тримали зброю, але їхні руки помітно тремтіли.
Оксана з жахом і захопленням спостерігала, як Остап повільно опустився на одне коліно, орієнтуючись виключно на ритм дихання величезного пса. Тор залишався нерухомим, як статуя, вилита з потенційної загрози. Його очі — напружені, дикі, розгублені — невідривно дивилися на ветерана. У його грудях все ще вирувало глухе гарчання, але воно втратило ту гостру, рвану грань жорстокості. Звук був… роздертим навпіл.
Остап не здригнувся.
— Спокійно, друже. Я поруч.
Тор підійшов ближче, переступаючи важкими лапами. Цок. Цок. Його кігті м’яко торкалися бетону — це були виважені, обережні кроки, а не той безрозсудний кидок, якого всі так боялися. Остап тримав руку витягнутою, долоня була відкрита, пальці розслаблені.
— Чому він не нападає? — ледь чутно прошепотіла Оксана до кінологів поруч.
— Уявлення не маю. Він мав би розірвати його ще хвилину тому.
Гарчання Тора стихло, коли він нахилився, щоб обнюхати простягнуту руку Остапа. Спочатку пальці, потім зап’ястя, потім рукав його куртки. Його дихання змінилося, стало швидшим, більш нервовим. Він глибше втиснувся носом у тканину, втягуючи повітря з відчайдушною, майже маніакальною інтенсивністю.
Остап зсунув брови:
— Він щось відчув.
Раптом Тор різко підкинув голову, його очі широко розплющилися. Він підсунувся ще ближче, поки його морда не опинилася біля самих грудей ветерана, і різко вдихнув. А потім з його горла вирвався звук — задушене, зламане скавуління, яке зовсім не личило грізному поліцейському псу. Це був звук істоти, яка щойно згадала те, що відчайдушно намагалася забути.
Очі Оксани розширилися:
— Що з ним коїться?