Суддя завмер, забувши про дерев’яний молоток у своїй руці. Його очі були прикуті до вівчарки. Зал знову поринув у тишу, яку порушував лише гавкіт Тора, що бився об стіни, мов прискорене серцебиття. Що б не відчув собака, це стосувалося не лише Назара. Тор знав щось таке, чого не бачив ніхто інший, і вперше за весь цей важкий день у серці ветерана спалахнув крихітний вогник надії. Це не було прощанням. Назрівало щось значно більше, і Тор був рішуче налаштований змусити їх усіх це побачити.
Тиша в залі розривалася лише невтомним гавкотом. Кожен різкий звук прорізав напругу, мов лезо ножа. Тор припав до підлоги, його тіло напружилося, мов сталева пружина, вуха були притиснуті, а погляд тепер відірвався від судді й сфокусувався на чомусь іншому. Назар міцно вчепився в підлокітники свого візка. Це не був випадковий зрив. Мова тіла Тора була абсолютно недвозначною. Він узяв слід.
Серце Назара шалено закалатало, а в кров викинулася потужна доза адреналіну, подумки повертаючи його в траншеї. Але ж це не була війна. Це мала бути безпечна будівля суду в центрі Києва, місце закону й порядку.
— Торе, поруч! — знову скомандував Назар, намагаючись зберегти твердість голосу.
Тор на мить озирнувся на нього. У його погляді читалася гостра зосередженість, ніби він хотів запевнити свого провідника: “Я контролюю ситуацію, довірся мені”.
Потім, без жодних вагань, пес знову перевів погляд. Він почав міряти короткими, вивіреними кроками простір перед суддівським столом, але тепер його гавкіт змінився. З грудей собаки вирвалося глибоке, утробне гарчання, від якого по спинах присутніх пробіг холодок. Публіка почала нервово перешіптуватися; колишнє співчуття до Назара швидко трансформувалося у відчутну тривогу.
— Пане Карпенко, — роздратовано промовив суддя. — Візьміть свого собаку під контроль, інакше я буду змушений…
— Ваша честь! — різко перебив його Назар. Його голос став гучнішим, хоча груди здавлював страх. — Тор не порушує дисципліну. Він натренований виявляти загрози. Вибухівку, засідки, небезпеку. Він би ніколи не поводився так, якби не відчував, що щось не так!
Ці слова повисли в повітрі. Скептицизм у залі миттєво випарувався, поступившись місцем моторошному відчуттю невідворотної біди. І перш ніж хтось встиг відповісти, Тор раптом замовк. Ця раптова тиша вдарила по вухах сильніше за крик. Тіло собаки повністю задерев’яніло, а голова різко повернулася в бік протилежного кінця залу. Його вуха стали сторчма, і нове, ще більш загрозливе гарчання завібрувало в повітрі. Зміна була настільки різкою та інтенсивною, що навіть суддя завмер із напіввідкритим ротом.
Усі погляди одночасно звернулися до масивних дубових дверей, що вели в коридор суду. Колективний неспокій накрив кімнату, і перешіптування перетворилися на панічні зітхання. Назар почав дихати частіше, простеживши за поглядом Тора. Пульс гупав у скронях. Він бачив точнісінько таку саму стійку за кілька секунд до того, як Тор знаходив замасковану міну або подавав сигнал про ворожу ДРГ. Що б там не було, це не обіцяло нічого доброго.
— Торе… — пошепки покликав Назар, відчуваючи, як пересихає в горлі. — Що там?
Але пес не поворухнувся. Він стояв як вкопаний, його гарчання ставало дедалі глибшим, поширюючись кімнатою як сирена повітряної тривоги. Яку б небезпеку він не виявив, вона більше не загрожувала лише Назару. Це було щось таке, що могло коштувати життя всім у цій залі.
Співробітники ССО, не знаючи, як діяти, невпевнено переминалися з ноги на ногу біля суддівського столу. Нарешті один із них, кремезний чоловік із настороженим поглядом, зробив крок уперед. Його рука машинально лягла на руків’я табельної зброї на поясі.
— Це ж просто собака, так? — пробурмотів він, хоча його голос зрадницьки тремтів. — Може, він просто реагує на шум із вулиці або натовп?
Але попри ці слова, кроки охоронця були вкрай обережними. Назар похитав головою, підвищивши голос, щоб перекрити наростаючий гомін:
— Ні. Тор так не реагує на людей чи машини. Він відчуває те, чого ми не бачимо. Повірте мені: якщо він так гарчить, на те є вагома причина.