Суддя, помітно збліднувши, нарешті кивнув охоронцям, жестом наказуючи перевірити двері. Гарчання Тора стало гучнішим, коли співробітники ССО наблизилися до виходу. Кремезний охоронець нерішуче простягнув руку, стискаючи металеву ручку. Здавалося, кімната перестала дихати.
Двері зі скрипом прочинилися, відкриваючи вид на темний коридор, де чомусь не горіло світло. Спершу здавалося, що там порожньо, але гавкіт Тора лише посилився. Його очі невідривно дивилися в темряву. Охоронець зробив крок у коридор, не знімаючи руки зі зброї. Він озирнувся на зал, його обличчя зблідло, а потім знову повернувся до темряви. Секундою пізніше його напружений голос розірвав тишу:
— Там… там щось є.
Пульс Назара прискорився. Він інстинктивно подався вперед у своєму візку, і його груди болісно стиснулися від недоброго передчуття. Що б там не побачив чи не відчув співробітник Служби судової охорони, цього було достатньо, щоб бойові інстинкти Тора спалахнули з новою силою. І Назар знав краще за будь-кого: Тор ніколи не помиляється.
Повітря в залі суду стало ще важчим, ніби сама напруга висмоктувала весь кисень із приміщення. Гавкіт вівчарки лунав різко й глухо, відбиваючись від старовинних дерев’яних панелей на стінах. Тіло собаки залишалося зафіксованим у стійці абсолютної бойової готовності: м’язи напружені, голова опущена, а погляд, мов лазерний промінь, спрямований у темряву коридору за відчиненими дверима.
Старший і кремезніший охоронець, тепер уже помітно знервований, зробив ще один невпевнений крок уперед. Його важкі черевики тихо стукнули по кахляній підлозі. Рука чоловіка завмерла на руків’ї пістолета, а тіло витягнулося струною — він виглядав так, ніби очікував, що з тіней будь-якої миті хтось кинеться на нього.
— Що там відбувається?! — різко запитав суддя, і в його голосі, попри всі спроби зберегти владність, прослизнула зрадницька хрипота. Він міцно стискав свій суддівський молоток побілілими пальцями, а його очі нервово бігали від відчинених дверей до Тора й назад.
Гарчання собаки перетворилося на низький, загрозливий гул, який вібрував у підлозі й змушував ціпеніти всіх присутніх.
Охоронець обережно озирнувся на залу. Його обличчя зблідло, а на чолі виступили дрібні краплі поту.
— Я… я нічого не бачу, — сказав він невпевнено. Кожне слово давалося йому важко. — Але щось справді не так.
Він знову перевів погляд у коридор, насупивши брови, ніби намагаючись відігнати власні сумніви.
— Тут тихо. Надто тихо.
Його голос прозвучав трохи голосніше за шепіт, але в мертвій тиші залу ці слова рознеслися, наче постріл. Назар міцніше вчепився у підлокітники візка, відчуваючи, як шлунок скручується у тугий вузол. Він чув цю фразу — «надто тихо» — безліч разів на передовій. І там, у розбомблених селах чи випалених посадках, вона завжди передувала катастрофі.
— Тор не реагує на порожнечу! — підвищив голос Назар, перекриваючи наростаючий гомін переляканого натовпу. — Якщо він так поводиться, там точно хтось є. Нам потрібно негайно евакуювати залу!
Його наказ пролунав із військовою чіткістю, але глядачі ніби приросли до своїх місць, паралізовані сумішшю страху й розгубленості. Хтось із журналістів упустив диктофон, і цей звук змусив багатьох здригнутися. Молодший охоронець ССО нарешті отямився: він дістав із тактичного пояса потужний ліхтарик і спрямував яскравий промінь у коридор. Біле світло розрізало темряву, вихопивши з мороку довгий ряд зачинених кабінетів і відполіровану підлогу.
— Там нічого немає, — пробурмотів він, хоча тон його був украй неспокійним. — Це просто порожній коридор.