Його голос трохи тремтів, але цього вистачило. Охоронці ССО рішуче ступили вперед. Удалині, десь на вулиці, вже почулося завивання поліцейських сирен — хтось із переляканих людей у коридорі встиг зателефонувати на 102.
Тор вишкірив зуби. Незнайомець повільно підняв руку, наказуючи своїм найманцям зупинитися. Його вираз обличчя змінився: замість злості там з’явилося щось схоже на холодний розрахунок.
— Це ще не кінець, — спокійно сказав він, і його слова впали важким каменем. — Ви думаєте, це просто суд через собаку? Усе набагато складніше. Ви скоро самі все побачите.
Він зробив крок назад, і його крижана усмішка повернулася.
— Сьогодні ми підемо. Але він належить нам, Назаре. І ми за ним повернемося.
— Він не належить нікому, крім мене! — відрізав Назар, і його голос прозвучав як удар сталі об сталь. — І якщо ви за ним прийдете, вам доведеться пройти через нас обох.
Уперше за весь час у погляді незнайомця майнула невпевненість. Він ще раз, оцінювально, подивився на ветерана у візку, потім на грізного пса поруч із ним. Не сказавши більше ні слова, він розвернувся і жестом наказав найманцям іти. Вони розчинилися в темряві коридору так само непомітно, як і з’явилися.
Напруга в залі не спадала, аж поки за ними не зачинилися важкі двері. Тиша, що настала опісля, була абсолютно оглушливою. Люди почали обережно визирати зі своїх укриттів і повертатися до лав. Хтось плакав.
Суддя шумно видихнув і важко опустився в крісло, поклавши молоток тремтячою рукою.
— Засідання суду… переноситься, — втомлено промовив він.
Зала поступово порожніла, але Назар залишався на місці. Його очі все ще були прикуті до дверей. Тор нарешті сів. Його гарчання стихло, хоча тіло залишалося напруженим, готовим до дії. Назар опустив руку і лагідно погладив собаку по голові.
— Ти молодець, друже. Ти великий молодець, — прошепотів він. Його голос був сповнений вдячності й неймовірної втоми.
Назар не знав достеменно, ким були ці люди, і що за таємниці приховує корпорація, яка так прагне повернути Тора. Але одне було зрозуміло точно: це ще не кінець.
Проте зараз, коли Тор довірливо притиснувся теплою мордою до його ноги, Назар дозволив собі відчути коротку, тиху мить полегшення. Що б не чекало на них попереду, які б найманці чи суди не намагалися їх розлучити, вони зустрінуть це разом. Бо хоч би що сталося, їхній зв’язок був незламним. І це було те, чого ніхто і ніколи не зможе у них відібрати.