Він повільно, дуже повільно потягнувся рукою до внутрішньої кишені куртки. Обидва охоронці миттєво напружилися, піднявши зброю вище. По залі прокотилася хвиля панічних зітхань, а хтось із журналістів на задньому ряду істерично прошепотів: «У нього щось є!». Здавалося, повітря в кімнаті зараз просто вибухне. Напруга натягнулася, мов гітарна струна, готова лопнути будь-якої миті. Інстинкти кричали Назару діяти, але він був прикутий до свого візка, тримаючись за повідець Тора так, ніби це був єдиний якір, що утримував його в реальності.
Рука незнайомця з’явилася з кишені. У ній було щось маленьке й металеве.
— Кинь це на підлогу! — закричали охоронці ССО в один голос.
Чоловік завмер. Куточки його губ поповзли вгору, утворюючи криву, зневажливу усмішку.
— Розслабтеся, — м’яко сказав він, піднявши предмет двома пальцями.
Метал зблиснув у тьмяному світлі. Це був звичайний ключ. Спеціальний ключ, схожий на ті, якими відкривають електрощитові. Але Назару від цього не стало легше. У повітрі не з’явилося ані краплі полегшення, ані відчуття безпеки. Гавкіт Тора не вщухав ні на секунду. Собака був повністю сфокусований на цьому чоловікові, ніби розумів, що ключ — це лише відвернення уваги.
— Це не те, чим здається… Він щось приховує. Точно приховує, — прошепотів Назар, намотуючи повідець на зап’ястя.
Усмішка чоловіка стала ширшою, ніби він міг читати думки ветерана. Відчуття неминучої біди стало задушливим.
— Киньте ключ і відійдіть до стіни! — знову гаркнув старший охоронець, не зводячи пістолета з грудей чоловіка.
Незнайомець, здавалося, взагалі не зважав на зброю. Він злегка схилив голову, і його погляд ковзнув до Тора.
— Цей собака… — промовив він низьким, майже дружнім тоном. — Він особливий, чи не так? Завжди знає наперед, що станеться. Відчуває загрозу до того, як вона з’явиться. Саме це робить його таким… цінним активом для нашої корпорації.
Від цих слів по залі пробігла хвиля крижаного жаху. У Назара всередині все обірвалося. Звідки цей чоловік, цей найманець, знав про Тора? Про його унікальні навички? Волосся на потилиці ветерана стало дибки, коли він змусив себе заговорити:
— Звідки ти це знаєш?! — різко кинув Назар. Його голос дзвенів від гніву й тривоги.
Тор загавкав ще лютіше, кидаючись на повідець, ніби намагаючись закрити Назара своїм тілом від чогось, що бачив лише він.
Очі незнайомця хижо зблиснули. Він повільно підняв ключ, і кожен його рух був відверто знущальним.
— Дуже скоро ти все зрозумієш, сержанте, — сказав він із моторошною впевненістю.
А потім, із різким металевим клацанням, він повернув ключ, вставивши його у приховану на стіні панель керування.
Звук був ледь чутним, але наслідки були миттєвими. Тор вибухнув справжньою істерикою, гавкаючи так гучно, що закладало вуха. І перш ніж будь-хто встиг зреагувати, старі люмінесцентні лампи під стелею зали суду жорстко заблимали — і погасли.
Абсолютна, густа темрява поглинула кімнату. У цьому чорному вакуумі пролунали крики, жіночий виск, гуркіт перекинутих дерев’яних лав і тупіт ніг людей, які в паніці кинулися до виходів. Коли за кілька секунд автоматично увімкнулося тьмяне червоне аварійне освітлення, незнайомець уже був не один.
Позаду нього, виринаючи з темного коридору, наче матеріалізовані тіні, стояли ще дві постаті.
Їхні обличчя були сховані за чорними балаклавами, а рухи — чіткими й злагодженими. Обидва тримали в руках металеві предмети — чи то важкі телескопічні кийки, чи то ломи, які зловісно відбивали червоне світло. Серце Назара забилося як шалене. Тор гарчав так люто, що цей звук здавався первісним, диким. Це вже не був просто суд. Це була спланована операція тіньових структур, які прийшли забрати своє.
Судова зала перетворилася на епіцентр хаосу. Люди штовхалися біля дверей, намагаючись вибратися. Двоє найманців позаду незнайомця зробили крок уперед. Їхньої присутності було достатньо, щоб паралізувати всіх, хто залишився.
— Усім залишатися на місцях! — заволав суддя, б’ючи молотком у напівтемряві, але його голос потонув у криках.
Старший охоронець ССО не відступив. Він навів промінь ліхтарика прямо в обличчя незнайомцю.
— Ні кроку далі! — скомандував він.
Але чоловік і не думав зупинятися. Він зробив ще один повільний крок. Найманці позаду нього синхронно повторили цей рух.
Нарешті незнайомець заговорив. Його голос, рівний і розмірений, легко прорізав шум:
— Ніхто не повинен постраждати. Усе, що мені потрібно… це собака.
У цих словах не було агресії, лише абсолютна, непохитна владність. Від цього тону Назару стало по-справжньому страшно, але він міцніше перехопив повідець.
— Ти його не отримаєш! — крикнув ветеран. Він прокрутив колеса візка так, щоб опинитися трохи попереду Тора, затуляючи його. — Він не просто собака і не ваше майно! Він мій побратим! Моя сім’я! Мені плювати, хто ви такі і хто вам платить, але ви його не заберете!
Ці слова повисли в повітрі, і на якусь мить уся зала, здавалося, перестала дихати. Холодна усмішка зникла з обличчя незнайомця. Він примружився, пильно вивчаючи Назара.
— Ти марно ускладнюєш ситуацію, — холодно промовив чоловік. Він знову перевів погляд на Тора, і на його обличчі майнула тінь роздратування. — Він особливий екземпляр. Ти це знаєш. Але якщо ти спробуєш його втримати, це закінчиться для тебе дуже погано.
Назар міцно стиснув щелепи.
— Тор залишається зі мною, — сказав він непохитно. Його голос не здригнувся.
Напруга стала нестерпною. Тор знову різко загавкав, повертаючи всіх до реальності. Його увага була повністю прикута до незнайомця, ніби пес чудово розумів, які ставки у цій грі. Назар нахилився вперед, готовий зробити все можливе і неможливе, щоб захистити ту єдину істоту, яка ніколи його не зраджувала.
Раптом суддя, зібравши в кулак усю свою сміливість, прокашлявся і голосно промовив:
— Ви зриваєте засідання суду! Охорона, негайно виведіть цих людей! Натисніть тривожну кнопку, викликайте поліцію!