Він знову перевів погляд безпосередньо на Аліну, яка вже не могла стримати емоцій.
— Професорко Романова, ви дійсно неймовірно талановиті. Ваші праці з топології — це справжній прорив. Але геніальність без людяності — це просто холодне світло. Воно ріже очі, але не освітлює нічого з того, що насправді має значення в цьому житті.
Він розвернувся і попрямував до виходу, залишаючи позаду п’ять дощок бездоганної математики і цілу залу людей, які зараз мовчки переосмислювали все, що знали про себе та інших. Біля самих дверей він на секунду зупинився і кинув через плече:
— До речі, у цього рівняння є ще один розв’язок. Набагато елегантніший за перший. Можливо, професорка Романова захоче знайти його сама.
А потім він просто пішов. Аліна залишилася стояти за трибуною, і гарячі сльози, які вона більше не мала сил стримувати, стрімко покотилися її щоками перед п’ятьма сотнями свідків її найбільшого приниження та його абсолютної величі.
Того ж вечора Аліна зробила те, чого ніколи не робила за всі три роки своєї роботи в Столичному університеті. Вона спустилася в підвал старого корпусу, де знаходилася кімната відпочинку технічного персоналу та склади з інвентарем. Вона знайшла Іллю в його звичній комірчині — крихітній кімнатці без вікон, де стійко пахло дешевим промисловим засобом для миття підлоги та, здавалося, самою безнадією. Він стояв спиною до дверей і механічно розставляв пластикові пляшки з поліролем, ніби сьогодні вранці не сталося нічого екстраординарного.
— Нам потрібно поговорити, — тихо сказала вона, зупинившись на порозі.
Він навіть не обернувся, його руки продовжували переставляти пляшки.
— Нам немає про що говорити. Ви мені нічого не винні, професорко Романова.
Вона зробила крок у цей тісний простір і щільно причинила за собою двері. Її дорогі брендові туфлі на тонких підборах виглядали абсолютно безглуздо на порепаній бетонній підлозі підвалу.
— Я винна вам вибачення. І пояснення. Якщо ви, звісно, дозволите мені його дати.
Наступну годину вона говорила. Вона розповідала про своє дитинство в тому елітному маєтку під Конча-Заспою, схожому на золоту клітку. Вона описувала нестерпний тиск від того, що була єдиною дитиною двох геніальних батьків, і той паралізуючий страх здатися їм хоча б на міліметр менш ніж ідеальною. Вона розповідала про звані вечері, де закордонні лауреати Нобелівської премії та поважні академіки обговорювали її науковий потенціал у третій особі, ніби її самої, живої дівчинки, там узагалі не було.
Вона говорила про викладачів, які ставили до неї неможливі вимоги, і про стосунки, які щоразу розпадалися, бо вона не могла зупинитися конкурувати зі своїми партнеррами навіть на мить, щоб просто відчути людську близькість. Він слухав її, не перебиваючи, лише зрідка киваючи, ніби її слова лише підтверджували те, про що він і так уже здогадався. Коли вона нарешті замовкла, важко дихаючи, він повернувся до неї.
— Я шукав інформацію про вас, — сказав він тихо. — Ще після того першого вечора. Я знаю про ваші статті, ваші дослідження, ваші блискучі досягнення. Ви дійсно геніальна, професорко Романова. Але геніальність без людяності — це просто холодне світло. Воно не зігріває.
Сльози хлинули з її очей — гарячі, нестримні, змиваючи залишки ідеального макіяжу. Роки пригнічених емоцій, які вона ховала за фасадом «залізної леді», прорвали греблю.
— Хто ви такий насправді? — запитала вона крізь сльози, дивлячись на нього знизу вгору.
І він розповів їй усе. Про грант у Кембриджі в шістнадцять, про Філдсівську премію в дев’ятнадцять, про страшний діагноз матері і про той неможливий вибір між власним блискучим майбутнім і її згасаючим життям. Він розповів про три роботи в Києві, про безсонні ночі і про те, як дивився, що вона тане на очах, незважаючи на всі його надлюдські зусилля.
— Вона була простою вчителькою української мови, — сказав він, і його голос здригнувся від ваги спогадів. — Її скромної вчительської зарплати ледь вистачало на життя. Але вона віддала мені абсолютно все. Коли вона захворіла, я щиро вірив, що мій успіх зможе її врятувати.
Він зробив болючу паузу, ковтаючи клубок у горлі.
— Я думав, що математика здатна розв’язати будь-яку проблему в цьому світі, якщо ти достатньо розумний. Я так жорстоко помилявся.
Він сперся спиною на холодну стіну комірчини.
— Усі ці престижні нагороди, все це світове визнання — жодне з них не мало ніякого значення, коли їй знадобилося те експериментальне лікування. Адміністраторам клініки було абсолютно начхати на мою Філдсівську медаль, коли я не зміг переказати їм двісті тисяч євро. Вона помирала, стискаючи мою руку, і просила вибачення за те, що зруйнувала моє життя. Ви можете собі це уявити? Вона помирала в муках, а хвилювалася про мою кар’єру!
Аліна несподівано для самої себе опустилася на перевернуте пластикове відро, геть забувши про свій костюм за тисячу доларів. Вона вперше бачила його настільки чітко — не як суперника, не як підлеглого, а як людину з величезним серцем.
— Ви пожертвували всім заради неї, — прошепотіла вона.
— І я б не змінив свого рішення, — твердо відповів він. — Любов — це не про те, чого ти досягаєш. Це про те, чим ти готовий пожертвувати. Моя мати навчила мене цього. Я лише шкодую, що зрозумів це так пізно.
Ці слова повисли між ними в тісному просторі, важкі від сенсів, які жоден із них ще не був готовий визнати вголос. Вона повільно підвелася, щоб піти, але затрималася біля дверей.
— Університет запропонує вам посаду. Декан телефонував мені годину тому. Вони хочуть, щоб ви очолили нову дослідницьку ініціативу на кафедрі. З повним фінансуванням.
Він заперечно похитав головою:
— Я більше не готовий до цього життя. До цього нескінченного тиску. До щурячих перегонів і постійної потреби комусь щось доводити. Я просто не зможу.
Вона довго вивчала його поглядом. Вона бачила вже не прибиральника і не генія, а розбитого чоловіка, який застряг між двома світами.
— А що, якби вам не довелося робити це насамоті?
Це запитання здивувало їх обох. Вона швидко вийшла в коридор, перш ніж він встиг відповісти, але зерно вже було посіяне. Вони обоє відчули, як між ними зсунулася якась фундаментальна тектонічна плита. Йдучи під дощем до своєї машини, Аліна думала про ту жінку, якою вона була ще сьогодні вранці. Ця жінка тепер здавалася їй абсолютно незнайомою.
Ілля розв’язав не лише її рівняння на дошці. Він розв’язав щось у ній самій — те, що вона навіть не вважала зламаним.