Хуртовина за вікном лише посилювалася. Видимість впала до якихось жалюгідних десяти метрів. Фари з великими труднощами пробивали густу білу завісу, створюючи ілюзію нескінченного тунелю.
Раптом тишу кабіни порушив слабкий, ледь вловимий шепіт:
— Не дай йому…
Іван різко повернув голову. Губи дівчини ледь ворушилися, вона марила, але намагалася щось сказати.
— Кому не дати? Що ти маєш на увазі? — перепитав він, нахиляючись ближче.
Але відповіді не було. Тільки важке дихання. По спині чоловіка пробіг неприємний холодок, і справа була зовсім не в протязі від дверей. Щось у цій ситуації було глибоко неправильним.
Поправляючи на ній ковдру, щоб уникнути протягів, Іван помітив, як із внутрішньої кишені її розстебнутого пальта вислизнув шкіряний кардхолдер і м’яко впав йому на коліна.
Він на мить завагався. Порпатися в чужих речах завжди здавалося йому чимось підлим, але зараз обставини вимагали дій. Йому потрібно було дізнатися, хто вона така. Можливо, там є контактні дані рідних чи медична інформація про алергії. Він відкрив гаманець і витягнув пластикову ID-картку громадянки України.
Прочитавши ім’я, Іван відчув, як серце пропустило удар, а потім забилося з такою силою, що заглушило навіть ревіння двигуна. Повітря ніби миттєво викачали з кабіни.
Він знав це ім’я. І, що найгірше, він миттєво зрозумів, чому вона опинилася сама вночі на трасі. Це була не просто випадкова жертва обставин чи заблукала туристка. Це була донька людини, від якої сам Іван ховався останні десять років свого життя.
Якщо ця дівчина була тут, напівзамерзла і налякана, значить, на неї було відкрито полювання. А це автоматично означало, що мисливці дуже скоро вийдуть і на нього. Ім’я на картці — Анастасія Коваленко — в одну секунду перекреслило його спокійне життя.
Іван до побіління кісточок стиснув кермо, ще раз глянувши на документ. Спогади, які він роками намагався втопити на дні своєї пам’яті, нахлинули з новою силою. Коваленко… Це прізвище було справжнім привидом з його минулого. Воно пахло великими грошима, абсолютною владою і кров’ю. Сергій Коваленко був людиною, яка колись залізною рукою контролювала левову частку тіньового світу в кількох регіонах країни.
Він прибирав людей зі свого шляху без жодних вагань і докорів сумління. Сидячи зараз у теплій кабіні, Іван важко ковтнув в’язку слину. Його погляд нервово метався між дівчиною без свідомості та білим пеклом за склом.
Як таке взагалі можливо? Як єдина донька всемогутнього Коваленка могла опинитися в такому жалюгідному стані — покинутою помирати в снігу десь між Черніговом та Прилуками? А головне — від кого вона так відчайдушно тікала, що готова була ризикнути життям у завірюху?
Руки Івана зрадницьки затремтіли, коли він кинув картку на приладову панель. Треба було брати себе в руки. Паніка зараз — його найгірший ворог.
Якщо в справі замішані люди Коваленка, на нього чекають величезні проблеми. Він крадькома глянув на Анастасію. Її тендітне тіло під ковдрою знову ледь здригнулося.
Глибоко вдихнувши, Іван змусив себе зосередитися на найближчій цілі — вижити і довезти її до безпечного місця. Покинути її він просто не міг, совість би зжерла його живцем. Але й діяти тепер треба було вкрай обережно.
Він потягнувся до смартфона, закріпленого на панелі. Пальці не слухалися, коли він набирав «103». Але замість гудків екран байдуже висвітив напис: «Немає мережі».
Іван розчаровано вдарив долонею по керму. Ну звісно, вони в глушині, далеко від вишок зв’язку, а ця клята заметіль остаточно поклала мережу.
— Дідько, гірше й бути не може, — пробурмотів він.
Залишався лише один реальний план — дотягнути до стоянки. Він сильніше натиснув на педаль газу. Важка машина загарчала, прориваючись крізь стіну снігу, туди, де вдалині вже ледь помітно мерехтіли жовті вогні придорожнього життя.