Величезні колеса МАНа здійняли фонтани снігу, коли Іван нарешті звернув з основної траси на розчищений майданчик перед придорожнім комплексом. Це було старе, але доглянуте кафе під назвою «Чумацький шлях», із невеличким магазинчиком та парою колонок для заправки дизелем. О цій глухій порі, та ще й у таку хуртовину, воно виглядало як справжній рятівний маяк посеред розбурханого білого океану.
Іван обережно припаркував фуру скраю порожнього майданчика. Яскрава неонова вивіска «Відкрито 24 години» нервово блимала в такт потужним поривам крижаного вітру. Заглушивши важкий двигун, чоловік повернувся до своєї пасажирки. Її дихання залишалося тривожно нерівним, а шкіра — блідою, немов той сніг за вікном. Залишати її в кабіні було не можна, треба було негайно занести дівчину всередину.
Вибравшись із кабіни, він обійшов вантажівку, затуляючи обличчя коміром куртки від колючого вітру. Відчинивши пасажирські дверцята, Іван максимально обережно, наче кришталеву вазу, підняв Анастасію на руки. Він міцно притиснув її до себе, намагаючись передати хоч трохи власного тепла, і рушив до входу.
Важкі двері кафе відчинилися з голосним дзеленчанням старого дзвоника. Івана одразу ж огорнув потік приємного, сухого тепла, густо просякнутого ароматами свіжозмеленої кави, домашньої випічки та ледь вловним запахом цигарок, що затягувало знадвору.
Простора зала була майже порожньою. За барною стійкою стояла втомлена жінка років п’ятдесяти, її сивіюче волосся було акуратно зібране у строгий хвіст. А в найдальшій кутовій кабінці сидів самотній далекобійник, який меланхолійно сьорбав каву з великого горнятка.
Жінка, відірвавшись від розгадування сканворду, округлила очі.
— Матінко рідна, що з дитиною? — стурбовано вигукнула вона, швидко обходячи стійку і витираючи руки об фартух.
Іван, намагаючись говорити максимально спокійно, щоб не сіяти паніку, відповів:
— Знайшов її на трасі, зовсім замерзла. Їй терміново потрібна допомога. У вас стаціонарний телефон працює? Викличте швидку, благаю.
Офіціантка, на бейджі якої було написано «Оксана», коротко кивнула і одразу ж кинулася до старого дискового апарата, що висів на стіні за касовим апаратом.
Тим часом Іван обережно переніс Анастасію у найближчу до батареї кабінку зі зручними м’якими диванчиками і поклав її там, не знімаючи ковдри. Далекобійник у кутку лише мовчки кинув на них зацікавлений погляд, але нічого не сказав, знову відвернувшись до темного вікна. Іван інтенсивно розтирав свої змерзлі руки, намагаючись зігрітися. Його нерви були натягнуті як струни. Інтуїція кричала, що розслаблятися зарано.
Оксана повернулася за хвилину, її обличчя було похмурим.
— Глухо, як у танку. Гудків немає взагалі. Мабуть, десь на лінії дроти обірвало через цю кляту хуртовину, — зітхнула вона, розводячи руками.
Іван замовк, відчувши, як усередині все неприємно стиснулося. Спочатку «ліг» мобільний зв’язок, тепер ось це. Занадто багато збігів для однієї ночі. Він стурбовано подивився на Анастасію. Її обличчя все ще було лякаюче блідим, але вона раптом ледь помітно поворухнулася, а її тонкі пальці судомно вчепилися в край вовняної ковдри.
І саме в цей момент вхідні двері з гуркотом розчахнулися.
До зали увірвався потужний порив крижаного вітру, змусивши жалюзі на вікнах тривожно задеренчати. На порозі стояв чоловік. Високий, широкоплечий, одягнений у дороге, важке чорне пальто. Його плечі були густо припорошені снігом, а руки в шкіряних рукавичках глибоко сховані в кишені. Іван відчув, як по його спині пробіг справжній мороз, набагато сильніший за той, що був надворі.
Він ніколи раніше не бачив цього чоловіка, але його погляд — холодний, оцінюючий, хижий, що миттєво просканував усе приміщення, — був йому до болю знайомий. Такі люди не зупиняються на каву. І під тим дорогим пальтом майже напевно ховалася зброя. Цей чоловік прийшов сюди не грітися. Він вийшов на полювання.
Іван неймовірним зусиллям волі змусив себе дихати рівно і зберігати абсолютний спокій. Він непомітно зсунувся на край диванчика, намагаючись своїм широким корпусом максимально закрити Анастасію від сторонніх очей. Якщо цей тип шукає доньку боса, він не повинен її помітити.
Чоловік у чорному зробив кілька впевнених кроків уперед, його масивні черевики гучно застукали по кахлю. Підійшовши впритул до барної стійки, він нахилився до здивованої Оксани і рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом промовив:
— Доброї ночі. Я шукаю молоду жінку. Темне волосся, легке пальто. Не заходила до вас?
Оксана, яка ще хвилину тому метушилася навколо Івана, тепер невдоволено насупила брови. Їй явно не сподобався тон незнайомця.
— Не бачила таких, — сухо відрізала вона, протираючи стійку ганчіркою. — У нас тут не прохідний двір, самі бачите.
Чоловік шумно видихнув через ніс. Його чіпкий погляд повільно ковзнув по залі, затримуючись на кожній кабінці. Серце Івана забилося так швидко, що, здавалося, зараз проламає ребра. Він відкинувся на спинку диванчика, роблячи вигляд, що просто втомився і дрімає, але м’язи були напружені до межі, готові до стрибка.
Очі незнайомця на якусь мить зупинилися на фігурі Івана, потім ковзнули по сплячому далекобійнику в кутку.
— Якщо раптом побачите, дайте знати, — кинув він Оксані, витягуючи з кишені невелику фотографію і кладучи її на стійку.
Жінка навіть не глянула на знімок.
— Кажу ж, не бачила. Заберіть свій папірець, — пробурмотіла вона.
Чоловік коротко кивнув, не сказавши більше ні слова, і розвернувся до виходу. Біля самих дверей він на секунду завагався, ледь помітно повернувши голову. Їхні погляди з Іваном зустрілися. Це тривало лише частку секунди, але Іван витримав цей зоровий удар, зберігши на обличчі маску абсолютної байдужості. Потім незнакомець вийшов, і його темний силует миттєво розчинився у вирі хуртовини.
У кафе запанувала гнітюча тиша. Оксана полегшено видихнула:
— Ну й дивний тип… Аж мороз поза шкірою від таких.