Соломія м’яко, але рішуче прибрала мамину руку зі свого плеча. Вона подивилася на Катерину і подарувала їй легку, заспокійливу усмішку, яка, втім, так і не торкнулася її очей.
— Все добре, мамо. Я маю це зробити.
Потім дівчинка повернулася до Тимура Валуєва з абсолютно непроникним виразом обличчя.
— Ви хочете битися зі мною? — запитала вона дзвінким, спокійним голосом. — Добре. Я приймаю ваш виклик.
Залишки сміху в залі вмерли миттєво. Учні витріщилися на неї, остаточно втративши дар мови. Невже ця худенька школярка щойно справді погодилася вийти на бій проти дорослого тренера?
У Тимура на секунду відвисла щелепа, перш ніж його обличчя розпливлося в широкій, недовірливій посмішці. Він просто не міг повірити своєму щастю. Це буде історія, яку він з гордістю розповідатиме роками під час застіль. Ніч, коли якась соплячка спробувала пограти в героя в його клубі.
— Чудово! — гримнув він, гучно вдаривши в долоні. — Усі в коло! Урок починається.
Він буквально підстрибував на подушечках пальців, переповнений самовдоволеною радістю. Катерина в стані німого, паралізуючого жаху спостерігала, як її донька спокійно зняла свій шкільний рюкзак і акуратно поклала його на дерев’яну лаву.
Соломія підійшла до краю татамі, розшнурувала свої старенькі, потерті кросівки і поставила їх рівненько один біля одного. Потім, з холоднокровністю, яка здавалася абсолютно неприродною для дитини її віку, вона босоніж ступила на бездоганно біле покриття. Дівчинка неквапливо дійшла до самого центру залу і зупинилася там, просто чекаючи.
Вона виглядала такою маленькою, тендітною фігуркою у цьому величезному, порожньому просторі, оточеному щільним кільцем чоловіків. Навпроти неї Тимур Валуєв влаштував ціле показове шоу: він розминав масивну шию, хрустів кісточками пальців, граючи роль могутнього воїна. Він відверто смакував цю мить, розтягуючи процес приниження.
— Отже, правила максимально прості, — голосно проголосив він, щоб чув кожен у залі. — Я спробую навчити тебе хоч чомусь про повагу. Твоє завдання — спробувати вижити.
Соломія нічого не відповіла. Вона просто спостерігала за ним. Її дихання залишалося повільним і напрочуд рівним. Руки вільно звисали вздовж тулуба. Зовні вона здавалася абсолютно спокійною, але всередині її грудей серце відбивало чіткий, рішучий ритм, схожий на барабанний дріб солдата.
Так, їй було страшно. Але голос дідуся Михайла постійно лунав у її голові, слугуючи надійним якорем у цьому морі страху. «Дихай, Солю, — казав він. — Страх — це просто тимчасовий гість. Дозволь йому прийти, привітайся з ним, а потім дозволь йому пройти крізь тебе. Не дозволяй йому будувати дім у твоєму розумі. Твоя концентрація — це твоя фортеця».
Вона зробила глибокий, повільний вдих і такий самий видих. Непроханий гість-страх покидав її. Тим часом Тимур закінчив свою театральну розминку.
— Готова, мала? — посміхнувся він.
Соломія відповіла єдиним, повільним кивком голови.
— От і добре, — сказав він зі злісною усмішкою. — Починаємо.
Він миттєво опустився в класичну бойову стійку. Його кулаки були підняті, тіло стиснулося, немов туга сталева пружина. Він виглядав потужним, небезпечним і абсолютно впевненим у собі.
І тоді Соломія поворухнулася. Це не був якийсь драматичний чи різкий рух. Вона не стала піднімати кулаки. Дівчинка просто переставила ноги, поставивши їх на ширині плечей. Її коліна ледь помітно зігнулися. Плечі, які до цього були трохи напруженими, розслабилися й опустилися. Руки повільно піднялися вгору, але не стиснуті в кулаки, а з відкритими долонями, одна трохи попереду іншої.
Це не була стійка з жодного відомого учням спортивного єдиноборства. Вона була простою, максимально приземленою і якоюсь дивно ефективною. У ній не було жодної краплі марної енергії. Кожна лінія її тіла виглядала монолітною, збалансованою і готовою до дій.
Максим, той самий учень, який намагався заступитися за жінку, раптом відчув, як по його спині пробіг холодок. Він роками вивчав різні бойові мистецтва, читав книги про великих майстрів. Він ніколи не бачив такої стійки наживо, але зустрічав подібні ілюстрації в старому запиленому довіднику з армійських систем ближнього бою. Це була позиція, розроблена лише з однією метою: абсолютна, безжальна ефективність у нейтралізації загрози.
Але Тимур цього не помітив. Його засліплене его бачило лише школярку з піднятими рученятами.
— Це що ще таке? — глузував він. — Збираєшся дати мені “п’ять”? Чи ти вже здаєшся?
Соломія мовчала. Її темні очі були невідривно прикуті до нього. У них не було злості, лише якась нервова, лякаюча інтенсивність. Вона дивилася на нього так, ніби вирішувала складне рівняння. Її мозок блискавично аналізував його поставу, розподіл ваги, напругу в масивних плечах.
Роздратований тим, що дівчинка не виявляє ознак паніки, Валуєв вирішив закінчити цю виставу швидко. Він збирався принизити її одним блискавичним рухом. Тренер різко кинувся вперед.
Це був класичний прямий удар ногою (фронт-кік), націлений прямо в живіт. Удар був швидким, неймовірно потужним і розрахованим на те, щоб вибити повітря з легень, змусивши супротивника зігнутися навпіл від болю. Для тринадцятирічної дитини такий удар став би катастрофічним.
Але удар так і не досяг цілі.
За мілісекунду до того, як важка ступня мала врізатися в її тіло, Соломія перенесла вагу. Це був крихітний, майже непомітний для ока рух. Вона просто провернулася на подушечці задньої стопи, розвернувши корпус рівно настільки, щоб нога тренера просвистіла повз неї, промахнувшись менш ніж на сантиметр. Її рух був настільки плавним і раціональним, ніби гнучка гілка верби похитнулася від різкого пориву вітру.
Тимур раптово втратив рівновагу. Його нога витягнулася занадто далеко, а бік виявився абсолютно відкритим. Він очікував відчути зіткнення з мішенню, але натомість провалився в порожнечу. Чоловік незграбно спіткнувся і ледве втримався на ногах.
На якусь частку секунди в залі повисла мертва тиша. Учні затамували подих. Звичайна дівчинка щойно без жодних зусиль ухилилася від коронної атаки тренера.
Валуєв рвучко обернувся, його обличчя перекосилося від суміші розгубленості та люті.
— Новачкам щастить, — прогарчав він, заспокоюючи самого себе.
Він атакував знову. Цього разу це був цілий шквал ударів руками — джеб, за яким миттєво слідував крос. Швидка, жорстка “двієчка”. Цього разу Соломія навіть не змінила позицію ніг. Коли кулак полетів прямо їй в обличчя, вона просто ледь нахилила голову вбік. Удар просвистів буквально біля її вуха. Коли назустріч вилетів другий, вона відхилилася назад у попереку. Він розсік повітря саме там, де мить тому була її голова. Вона ухилилася від двох блискавичних професійних ударів, змістившись у просторі всього на кілька сантиметрів.
— Ваші рухи занадто розмашисті, — несподівано промовила Соломія. Її голос звучав тихо, але в цій тиші він пролунав як вирок судді. — Ви заздалегідь видаєте свої наміри напругою в плечах.
Тимур витріщився на неї. Цього просто не могло відбуватися в реальності. Школярка щойно критикувала його техніку! Відчуття пекучого приниження розлилося в його шлунку. Його ретельно вибудуваний світ абсолютного домінування тріщав по швах.
Він бачив це в розширених очах своїх учнів. І тоді Тимур остаточно втратив контроль. Усі думки про “повчальний урок” зникли. Їх замінила первісна потреба знищити джерело свого неймовірного сорому. Видавши рев чистої люті, він кинувся на неї, дико розмахуючи руками. Тієї миті він перестав бути майстром. Він перетворився на звичайного вуличного хулігана.
Він замахнувся для дикого, неконтрольованого “бокового” — удару, в який вклав усю свою масу і всю свою сліпу лють. Це був відчайдушний крок.
Соломія дивилася, як наближається цей страшний удар. Світ навколо неї сповільнився. Вона чітко бачила відчай і агресію в кожному його м’язі. Десь глибоко в неї майнула іскра жалю до цього чоловіка, але її миттєво заглушив спогад про мамині сльози.
Соломія побачила те, що шукала — відкриту зону. Вона не стала відступати. Коли величезний кулак летів прямо на неї, вона зробила різкий крок уперед, пірнувши всередину дуги його замаху.
А потім вона вдарила.
Це не був боксерський удар. Її ліва рука блискавично вилетіла вперед розкритою долонею і жорстко заблокувала передпліччя Тимура, спрямувавши всю його власну інерцію проти нього самого. Точнісінько в ту саму частку секунди в рух прийшла її права рука.
Це була розмита пляма, рух був занадто швидким, щоб його зафіксувати. Вона не цілилася йому в голову чи груди. Вона цілилася в одну дуже специфічну точку прямо під ребрами — у сонячне сплетіння. Її пальці були складені разом, жорсткі й прямі, немов вістря списа.
Удар досяг цілі зі звуком, який не був голосним, але він був різким і остаточним. Ефект був миттєвим і абсолютно нищівним.
Тимур Валуєв завмер. Усе його масивне тіло миттєво заціпеніло. Дикий кулак безсило впав уздовж тулуба. Розлючений рев перетворився на задушливий хрип. Його очі, які ще секунду тому палали люттю, тепер були широко розплющені від шоку. Він не міг поворухнутися. Він не міг вдихнути.
Йому здалося, ніби потужний розряд струму прошив усю його нервову систему. Весь спортзал ніби заморозили разом із ним. Кожен учень стояв так, немов перетворився на камінь. Величезний, могутній тренер стояв абсолютно нерухомо, паралізований точним дотиком тринадцятирічної школярки.