Саме в цей момент крізь напружену, задушливу атмосферу залу прорізався новий голос. Він був тихим, але напрочуд вагомим і твердим.
— Залиште мою маму в спокої.
Усі як по команді повернули голови. Біля входу до залу стояла дівчинка. На вигляд їй було не більше тринадцяти років.
Її русяве волосся було зібране у простий хвіст. Вона була одягнена у звичайні джинси та сіре худі оверсайз, а в руці стискала лямку потертого шкільного рюкзака. Це була Соломія.
Вона часто приходила сюди ввечері, щоб разом із мамою піти додому темними вулицями Оболоні. Вочевидь, вона стояла там уже кілька хвилин і бачила всю цю огидну сцену приниження. Її обличчя було блідим, але темно-карі очі дивилися абсолютно спокійно, невідривно і прямо на Тимура Валуєва.
У них не було ані краплі страху. Лише холодний, кристально чистий фокус.
Тимур на секунду сторопів від несподіванки. А потім знову вибухнув сміхом. Це був різкий, неприємний звук.
— Ого, подивіться-но, хто до нас завітав! Маленька Червона Шапочка прийшла рятувати свою матусю від сірого вовка.
Він розхлябаною ходою підійшов до Соломії, дивлячись на неї з висоти свого двометрового зросту.
— Що ти там пропищала, мала?
— Я сказала, залиште її в спокої, — рівним тоном повторила Соломія. Вона навіть не відсахнулася під його важким, давлячим поглядом. — Вона просто робить свою роботу. Ви не маєте жодного права так з нею поводитися.
Валуєва це лише ще більше розвеселило.
— Жодного права? Я маю тут усі права. Це мій клуб. І тут діють мої правила.
Він нахилився ближче до її обличчя, знизивши голос до змовницького шепоту, який, тим не менш, було чудово чути всім присутнім:
— Твоя мати заважала тренувальному процесу. А тепер заважаєш і ти. Можливо, вам обом потрібен хороший урок поваги до старших?
Катерина кинулася до доньки, міцно обхопивши її за плечі захисним жестом.
— Солю, ні. Не треба, — гарячково зашепотіла вона. — Ходімо звідси. Просто зараз.
— Ми нікуди не підемо, мам, — сказала Соломія, не зводячи очей з Тимура. — Поки він не вибачиться.
Слово “вибачиться”, здавалося, здалося Тимуру найсмішнішим жартом десятиліття. Він відкинув голову назад і заричав від сміху. Дехто з його учнів приєднався — хтось невпевнено, а хтось із щирою зловтіхою.
Елітний спортивний клуб, місце, де мали б виховувати дисципліну та дух, перетворився на звичайний шкільний двір, де Катерина та її донька стали мішенями для головного хулігана.
— Вибачитися? — нарешті видихнув Тимур, витираючи сльозу від сміху. — Перед нею? За що? За те, що я намагаюся навчити її, як влаштований реальний світ?
Він перевів погляд з Соломії на Катерину і назад. У його голові почала формуватися нова, ще більш жорстока ідея. Демонстрація з прибиральницею — це було б весело. Але це? Це буде просто легендарно.
— Знаєш що? — промовив він, і його посмішка стала хижою. — У тебе є характер, мала. Цього не відняти. Але в цьому світі одного характеру замало. Потрібна сила, щоб його захистити.
Він випростався і знову звернувся до своїх учнів:
— Хлопці, зміна планів. Показовий виступ залишається в силі, але в нас з’явився новий доброволець.
Він направив свій товстий палець прямо на груди Соломії.
— Оскільки донька так відчайдушно прагне захистити честь своєї матері, — оголосив він голосом, що сочився отруйним сарказмом, — вона може зайняти її місце на татамі.
По рядах учнів прокотилася хвиля стривоженого шепоту. Це вже не було просто злим чи невдалим жартом. Тренер відверто перетинав межу. Викликати на татамі дорослу жінку-прибиральницю було ницо, але кинути виклик дитині — це вже межувало з повним божевіллям.
Максим нарешті не витримав і подав голос.
— Тренере… можливо, це не найкраща ідея. Вона ж просто дитина.
Тимур кинув на нього такий погляд, яким можна було б заморозити полум’я.
— Ти що, Максиме, берешся ставити під сумнів мої методи виховання? Я думав, що навчив тебе краще. Це — найвищий рівень уроку. Урок про наслідки своїх дій та слів. — Він знову повернувся до дівчинки. — Вона захотіла ступити у світ воїнів. Що ж, до неї будуть ставитися як до воїна.
Валуєв знову зосередив усю свою увагу на Соломії. Його голос перетворився на нудотно-солодку пародію на доброту.
— То що скажеш, маленька геройко? Хочеш, щоб я вибачився перед твоєю матусею? Заслужи це. Вийди зі мною на татамі, — кинув він виклик. — Лише легенький спаринг. Якщо ти зможеш хоча б раз торкнутися мене, я стану на коліна і вибачуся перед вами обома. Але якщо не зможеш…
Він дозволив цій неприхованій погрозі зловісно повиснути в повітрі.
Катерина ще міцніше притиснула до себе доньку. Її серце калатало як божевільне.
— Солю, не слухай його. Він жорстока, хвора людина. Ми йдемо звідси. Негайно.
Жінка спробувала потягнути Соломію до виходу, але дівчинка стояла твердо, ніби її ноги в старих кросівках приросли до підлоги. Соломія подивилася в обличчя матері, побачила вологі доріжки від сліз на її щоках і той глибокий, незаслужений сором у її очах. У цю мить перед очима дівчинки промайнули роки важкої маминої праці, її тихі жертви, її непохитна любов, яка зігрівала їх у найважчі часи.
І саме тоді в її пам’яті луною відгукнулася обіцянка, яку вона дала дуже давно. Обіцянка, дана дідусеві Михайлу на його залитому сонцем подвір’ї, де в повітрі завжди пахло свіжоскошеною травою.
«Прийоми, яких я тебе навчаю, Солю, — казав тоді старий, і його голос був схожий на лагідний гуркіт грому. — Вони не для спорту. Не для того, щоб тішити своє самолюбство перед однолітками. Вони виключно для захисту. Ти маєш право використовувати їх лише тоді, коли іншого вибору просто не залишається. Ти використовуєш їх, щоб захистити тих, хто не може захистити себе сам».
Зараз був саме такий момент. Іншого вибору більше не було.