Зараз, у сьогоденні, по її щоці скотилася самотня сльоза. Чи порушила вона цю обіцянку сьогодні? Їй не загрожувала фізична небезпека. Але її мама… мамі завдавали страшного болю. Не її тілу, а її душі.
Її гідність топтали в багнюку. Тимур Валуєв намагався зламати її, принизити заради власної втіхи та сміху натовпу. Тієї миті Соломія вирішила, що це можна прирівняти до серйозної шкоди. І вона відчинила дідусеву скриньку.
Дідусь Михайло помер два роки тому, залишивши в її житті порожнечу, яку неможливо було заповнити. Але його уроки залишилися, назавжди вкарбувавшись у її м’язову пам’ять. Він залишив їй великий дар, але водночас і важкий тягар.
Побачивши, що настрої в залі остаточно обернулися проти нього, Тимур вдався до останнього прихистку будь-якого загнаного в кут негідника — до криків та погроз.
— Забирайтеся геть! — загарчав він, вказуючи тремтячим пальцем на двері. — Обидві! Пішли геть з мого клубу! Ти звільнена! — додав він, дивлячись на Катерину з чистою отрутою в очах.
— А ти… — він повернувся до Соломії. — Якщо я ще хоч раз побачу тебе поруч із цим місцем, я викличу поліцію. Це був напад. Звичайна кримінальщина!
Катерина здригнулася, але Соломія навіть не ворухнулася.
— Ви не подзвоните в поліцію, — сказала вона позбавленим емоцій голосом. — Тому що тоді вам доведеться пояснювати патрульним, чому ви взагалі влаштували бійку з тринадцятирічною школяркою. Вам доведеться розповісти, як ви погрожували їй та її матері. Думаєте, вони повірять, що ви тут жертва?
Обличчя Тимура з багряного стало мертвотно-блідим. Дівчинка мала рацію. Він був у пастці, яку сам же й побудував. Довкола стояло з десяток свідків. Його репутація, його кар’єра, його роздуте его — все це зараз розсипалося на попіл.
— Я сказав, вимітайтеся! — нарешті відчайдушно закричав він, і його голос жалюгідно зірвався на високих нотах.
Катерині більше не треба було повторювати двічі. Вона сильно смикнула доньку за руку.
— Ходімо, донечко. Будь ласка.
Соломія дозволила матері вивести себе з татамі. Вона неквапливо забрала свої старі кросівки та рюкзак. Прямуючи до виходу, вони проходили повз довгу скляну вітрину з кубками, які так яскраво виблискували. Тепер усі ці нагороди здавалися абсолютно порожніми, дешевими пластиковими символами несправжньої величі.
Максим зробив крок назустріч, коли вона проходила повз нього.
— Це було неймовірно, — тихо сказав він, і в його голосі бриніло щире захоплення. — Твій дідусь… він, мабуть, був великою людиною.
Соломія зупинилася і подивилася на нього. Вперше за весь цей довгий вечір вона щиро, хоч і трохи втомлено, усміхнулася.
— Так, — відповіла вона. — Він був найкращим.
А потім вони з матір’ю розчинилися у прохолодному нічному повітрі столиці, залишивши за собою елітний спортклуб, який тепер занурився в абсолютний хаос.
Учні, що залишилися в залі, незграбно переминалися з ноги на ногу, не знаючи, що робити далі. Їхнього непохитного тренера було розбито і принижено. Фундамент їхніх тренувань, їхня сліпа віра в його авторитет були знищені дощенту. Тимур стояв посеред мата, і його “королівство” раптом стиснулося до розмірів однієї кімнати. Він подивився в обличчя своїх хлопців і вперше не побачив там ані обожнювання, ані поваги.
Він бачив там жаль, презирство і глибокий сумнів. Тишу нарешті перервав Богдан. Він мовчки підійшов до лавки, закинув спортивну сумку на плече і попрямував до дверей, не сказавши жодного слова прощання. Інший учень наслідував його приклад, потім ще один. За кілька хвилин величезний зал спорожнів. Залишилися лише Тимур та Максим.
Валуєв важко подивився на свого останнього учня.
— Чого ти чекаєш? — гаркнув він. Це була жалюгідна, згасаюча спроба повернути свій колишній тон. — Давай, іди за ними. Вали звідси.
Максим повільно похитав головою.
— Я йду не тому, що втратив до вас повагу, тренере. Я йду тому, що щойно усвідомив: увесь цей час я не вчився тут нічому справді важливому.
Він дійшов до дверей, потім на секунду зупинився і кинув останній погляд на зламаного чоловіка, який самотньо стояв посеред залу.
— Ви дуже багато говорили про силу та дисципліну, — сказав Максим. — Але в мізинці тієї маленької дівчинки було більше і того, й іншого, ніж у вас у всьому тілі. Ви навчили нас, як битися. А її дідусь навчив її, навіщо битися. І сьогодні ви нарешті відчули цю різницю на власній шкурі.
Максим вийшов, тихо причинивши за собою важкі двері. Тимур Валуєв залишився абсолютно сам, вдихаючи запах мийної рідини, дорогого паркету і власного грандіозного краху.
Дорога додому минула в повному мовчанні. Тьмяні ліхтарі спальних масивів Оболоні відкидали на тротуар довгі, химерні тіні, які, здавалося, танцювали десь на межі периферійного зору. Катерина так міцно стискала руку доньки, ніби боялася, що та може будь-якої миті розчинитися в повітрі.
Жінка раз у раз прокручувала в голові сцени цього вечора. Усе це нагадувало якийсь сюрреалістичний сон. Жорстокі насмішки. Дикий виклик. Спокійний, льодяний голос її доньки. Розмитий рух у повітрі. Звук удару. І те, як цей масивний, самовпевнений чоловік звалився на підлогу. Мозок Катерини просто відмовлявся це обробляти.
Вона знала, що її батько колись служив. Вона бачила, як він показував Соломії якісь прийоми самооборони на дачі. Але вона завжди думала, що це просто така собі гра — спосіб дідуся провести час з онукою, навчити її бути трохи впевненішою в собі, вміти постояти за себе у шкільному дворі.
Вона ніколи, ні за яких обставин не могла уявити такого.
Коли вони нарешті дісталися своєї маленької, але охайної квартири на третьому поверсі старого цегляного будинку, тиша між ними стала густою і відчутною на дотик. Катерина мовчки пішла на кухню і поставила чайник, рухаючись на повному автопілоті. Соломія шмигнула до своєї кімнати і тихо причинила двері.
Катерина сперлася на кухонну стільницю, чекаючи, поки закипить вода. Ким насправді була її маленька дівчинка? І ким насправді був її батько?
Усе її свідоме життя він був тихим, добрим чоловіком. Він лагодив їй велосипед, коли вона була малою, допомагав з математикою, і вів її під вінець. Він був її скелею — людиною простих звичок і неймовірно глибокої, безумовної любові. І зараз вона ніяк не могла поєднати образ цього теплого чоловіка з тією смертоносною ефективністю, яку вона щойно побачила в руках своєї доньки. Ефективністю, якої, безперечно, він сам її навчив.
Чайник різко засвистів, розриваючи тишу порожньої квартири. Катерина розлила окріп у два великі кухлі — її руки все ще дрібно тремтіли. Вона кинула в кожен по пакетику ромашкового чаю і обережно понесла їх до кімнати Соломії.
Вона тихенько постукала.
— Солю? Можна зайти?
— Угу, — почулося приглушене з-за дверей.