Катерина відчинила двері. Соломія сиділа на краю розстеленого ліжка, все ще в тому самому джинсовому одязі. Рюкзак валявся на підлозі, а поряд акуратно стояли старі кросівки.
Дівчинка невідривно дивилася на фотографію в дерев’яній рамці, що стояла на тумбочці біля ліжка. Це був знімок її та дідуся Михайла. Вони стояли на подвір’ї, обоє щиро посміхалися в об’єктив. Він обіймав її за плечі, а вона тримала в руках яскраву жовту лійку для квітів. Це була фотографія ідеально нормального, щасливого дня з минулого.
Катерина тихо присіла на край ліжка поруч із донькою і простягнула їй гаряче горнятко.
— Тримай.
Соломія взяла кухоль обома руками, дозволяючи теплу зігріти її змерзлі пальці.
— Я порушила свою обіцянку, мамо, — сказала вона голосом, що ледве переходив на шепіт.
— Яку обіцянку, сонечко? — лагідно перепитала Катерина.
— Дідусь узяв з мене слово. Я мала використовувати… це… тільки для того, щоб рятувати людей. Як найостанніший засіб. Коли вже немає жодного іншого вибору. — Вона підняла на матір очі, в яких блищали непрохані сльози. — Він би так у мені розчарувався.
Катерина відставила своє горнятко на тумбочку і міцно обійняла доньку.
— Ох, рідна моя. Ні. Ні, він би не розчарувався. — Вона притисла її до себе ще сильніше. — Ти захищала мене. Ти стала для мене тим самим щитом. Це саме те, чого він би від тебе хотів.
— Але я зробила йому боляче, — прошепотіла Соломія в мамине плече. — Мені не обов’язково було бити його так сильно. Я могла просто відштовхнути його, піти з лінії. Я… я була дуже зла. Дідусь завжди казав, що гнів робить рухи незграбними. І він мав рацію. Я просто хотіла зробити йому боляче за ті слова, які він тобі казав.
Катерина повільно гладила доньку по русявому волоссю. Вона нарешті почала розуміти справжню глибину того, що відбувалося. Дисципліна, якої батько навчив Соломію, не була лише фізичною. Вона була глибоко моральною. Це був суворий кодекс честі. І її тринадцятирічна дівчинка намагалася відповідати цим неймовірно високим, дорослим стандартам.
— Те, що він казав… це було жорстоко і підло, — промовила Катерина, і її власний голос затремтів від емоцій. — А те, що він збирався зробити? Він хотів фізично нашкодити тобі, щоб “провчити” мене. Ти зробила саме те, що мусила зробити.
Вона трохи відсторонилася, щоб зазирнути доньці в очі.
— Ти закінчила це. Швидко. Ти не вв’язалася у вуличну бійку. Ти повністю себе контролювала. І я думаю, що саме цьому тебе вчив дідусь. Вмінню взяти під контроль найгіршу ситуацію.
Вони довго сиділи в тиші, маленькими ковтками сьорбаючи ромашковий чай. Тепло від горняток і затишок їхньої спільної маленької кімнати повільно витісняли льодяний холод подій цього страшного вечора.
— Він був справжнім військовим, так? — нарешті озвучила Катерина питання, яке не давало їй спокою. — Не просто зв’язківцем чи механіком у штабі.
Соломія серйозно кивнула.
— Він був у групі спецпризначення. Казав, що більшість їхніх операцій навіть зараз засекречені. Він розповідав мені, що пішов звідти, бо бачив занадто багато хороших людей, які починали використовувати свою силу з неправильних причин. Заради гордині. Заради влади і грошей.
Вона зробила ще один ковток.
— Він казав, що коли народилася ти, він твердо вирішив, що ніколи не дозволить тобі побачити цей темний бік світу. Він хотів просто порпатися на дачі і бути звичайним татом.
Усе це нарешті склалося в голові Катерини в єдиний пазл. Мовчазність її батька. Його категорична нелюбов до бойовиків по телевізору. Його залізобетонний моральний компас. Це не була слабкість чи стареча дивакуватість. Це був абсолютно свідомий вибір. Це була сталева дисципліна чоловіка, який бачив найгірше, на що здатне людство, і свідомо обрав світло. І цей самий вибір він намагався передати своїй онуці.
— Мамо, я маю тобі дещо сказати, — тон Соломії раптом став дуже дорослим і серйозним. — Тимур Валуєв. Він цього так не залишить. У таких людей, як він, гординя — це все, що в них є. Коли ти забираєш це в них, вони стають небезпечними, але вже по-іншому. Він спробує нас знищити. Не кулаками. Але він знайде спосіб.
Катерина подивилася на свою доньку, на цю стару, мудру душу, що дивилася на неї з-під дитячих вій. Страх, який вона відчувала раніше в клубі, повернувся. Але цього разу він був іншим. Це був холодний, твердий клубок рішучості. Її батько роками захищав її від потворності цього світу. Її донька щойно зробила те саме. Тепер була її черга бути сильною.
— Хай тільки спробує, — сказала Катерина, і тремтіння назавжди зникло з її голосу. — Ми зустрінемо це разом.
Соломія виявилася абсолютно права. Приниження роз’їдало Тимура Валуєва зсередини, як кислота. У наступні дні його ідеальне життя почало розвалюватися на шматки. Історія про те, що сталося в “Шляху Воїна”, поширилася столичними спортивними клубами зі швидкістю лісової пожежі.
Спочатку це були просто чутки, кумедні плітки про те, як “великого Валуєва” поклала на лопатки школярка. Ніхто в це не вірив. Це звучало занадто абсурдно. Але ж там були його учні. Максим, зокрема, відчував справжній обов’язок перед правдою. Він не пліткував, але коли його прямо запитували інструктори з інших клубів Оболоні, він розповідав усе саме так, як бачив.
Він описував цю сцену з такою тихою, непохитною впевненістю, що не повірити йому було неможливо. Історія завжди була однаковою: Тимур знущався з прибиральниці, кинув виклик її дитині і був нейтралізований одним-єдиним, хірургічно точним ударом.
Тимур відчайдушно намагався просунути свою власну версію. Він брехав, що дівчинка мала електрошокер, що вона вдарила його нишком, що це була спланована підстава конкурентів. Але його покази постійно плуталися, а відчай і паніка в його очах були занадто очевидними.
Клієнти випаровувалися. Ніхто не хотів платити шалені гроші і вчитися у “майстра”, якого так легко і з такою ганьбою розмазали, та ще й за таких безчесних обставин. Елітний клуб, який колись приносив шалені прибутки, швидко перетворився на місто-привид.
Його фінанси обвалилися. Він вклав усі свої гроші і все своє роздуте його в цей бізнес. Менш ніж за місяць власник приміщення відмовився продовжувати оренду через борги. Банер “Оренда” на вікні його колишнього королівства став останнім цвяхом у труну його спортивної кар’єри.
Але передбачення Соломії виявилося моторошно точним. Чоловік, якому більше нічого втрачати, — це небезпечний чоловік. Ненависть Тимура не розвіялася разом із його бізнесом. Вона кристалізувалася, перетворившись на чорну, потворну перлину чистої злоби.
І вся ця злоба була спрямована на Катерину та Соломію Коваль.