Він почав з Катерини. Використовуючи свої зв’язки, він дізнався, де вона підпрацьовувала на інших об’єктах. І почав методичну кампанію з цькування. Він телефонував її роботодавцям, представляючись “шанованим бізнесменом”, і заявляв, що Катерина — крадійка, що вона неадекватна, а її донька — малолітня злочинниця.
Він почав з’являтися біля місць її роботи. Його тонований чорний позашляховик годинами стояв неподалік. Тимур ніколи не торкався її. Він навіть не розмовляв з нею. Він просто сидів там, спостерігаючи за нею через опущене скло, і його очі були сповнені холодної, мертвої ненависті.
Одне за одним Катерина втратила всі свої підробітки. Роботодавці не хотіли проблем. Їм не потрібен був агресивний, підозрілий чоловік на джипі, який вештався біля їхніх офісів чи кафе. Було набагато простіше просто відмовитися від послуг прибиральниці.
Незабаром їхній єдиний дохід зник. Повідомлення від власниці квартири про необхідність сплатити оренду або виїхати висіло над ними як дамоклів меч. Катерина була у відчаї, але з усіх сил намагалася приховати це від доньки. Вона цілими днями шукала нову роботу, але отрута Тимура розповзлася занадто далеко. Здавалося, куди б вона не прийшла, її вже вважали “проблемною”.
Соломія бачила, як це вбиває її матір. Вона бачила темні кола під її очима, бачила, як мама здригається від кожного різкого звуку з вулиці. Вона бачила стопку неоплачених комунальних квитанцій на кухонному столі і відчувала нищівний тягар провини. Це була її провина. Вона відчинила ту скриньку, про яку попереджав дідусь, і випустила монстра. Вона знала, що мусить щось зробити.
Уроки, які дав їй дідусь Михайло, були не лише про те, як правильно бити. Вони були про стратегію. Про розуміння психології супротивника. Про вміння знаходити вихід там, де його, здавалося б, немає.
«Ніколи не приймай бій на умовах свого ворога, — знову залунав у пам’яті голос дідуся. — Якщо він нав’язує тобі бійку на кулаках, змусь його грати в шахи. Якщо він хоче кричати, ти — шепочи. Зміни поле бою. Контролюй історію».
Контролюй історію. Ось воно що. Тимур Валуєв воював з ними в тіні, використовуючи брехню, чутки та залякування. Соломія зрозуміла, що мусить витягнути його на світло. Поле бою мало кардинально змінитися.
Він використовував страх як свою головну зброю. Соломія знала, що не може відповісти йому тим самим. Вона мала створити нову арену — арену з яскравого світла і беззаперечної правди.
Її план почав формуватися. Поки що не як цілісна картина, а як серія логічних кроків, керованих стратегічними принципами її дідуся.
Перший принцип: Знай свого ворога. Тимур Валуєв був людиною, якою керувало гіпертрофоване его. Уся його особистість будувалася на тому, щоб здаватися сильним, могутнім і тримати все під контролем. Його нинішня кампанія переслідування була відчайдушним вчинком людини, яка втратила цей контроль і намагалася повернути його, знищуючи їхнє життя. Він був передбачуваним. Його лють робила його необережним.
Другий принцип: Збери розвіддані. Їй потрібні були докази. Тимур був достатньо хитрим, щоб не погрожувати фізично на людях, що унеможливлювало звернення до київської поліції. Це було б просто його слово проти їхнього. Їй потрібно було щось залізобетонне.
Третій принцип, і найважливіший: Обирай власну територію. Вона не могла дозволити, щоб фінальна сутичка відбулася в темному провулку чи на порожній парковці. Це мало статися там, де його методи залякування будуть абсолютно марними. У публічному просторі.
Їй був потрібен союзник. І вона знала лише одну людину, яка бачила правду того вечора і мала достатньо сміливості, щоб її озвучити.
Їй знадобилося два дні, щоб знайти Максима. Вона пам’ятала його ім’я. Швидкий пошук у соцмережах та перегляд старих фотографій на сторінці клубу дав їй його прізвище — Ткаченко. Звідти був ще один крок: вона перевірила списки переможців районних олімпіад і знайшла гімназію на Оболоні, де він навчався.
Наступного дня після уроків вона чекала через дорогу від головного входу до його гімназії. Її серце вибивало нервовий ритм. Вона відчувала себе дуже незатишно серед натовпу старшокласників. Коли вона нарешті побачила, як він виходить у компанії друзів, вона ледь не втратила рішучість. Але потім згадала втомлене обличчя матері, і її воля стала немов криця.
— Максиме! — гукнула вона, і її голос пролунав напрочуд твердо.
Хлопець зупинився і здивовано озирнувся. Його друзі пішли далі. Соломія швидко перейшла вулицю і підійшла до нього.
— Я Соломія Коваль, — сказала вона, про всяк випадок. — З клубу “Шлях Воїна”.
Впізнавання, а потім щире здивування проступили на його обличчі.
— Звісно. Я тебе пам’ятаю. У вас усе гаразд? — Він подивився на неї з непідробною тривогою.
— Ні, — чесно відповіла дівчинка. — Не гаразд. Тимур Валуєв… він переслідує мою маму. Через його дзвінки її звільнили з усіх робіт. Ми у великій біді. І мені дуже потрібна твоя допомога.
Вона розповіла йому все: про нічні дзвінки, про переслідування на чорному позашляховику, про загрозу виселення з квартири. Максим слухав уважно, і з кожним її словом його обличчя ставало все похмурішим.
— Я завжди знав, що він мудак, але не думав, що він здатний на таку ницість, — сказав він, з огидою хитаючи головою. — Це просто… це справжнє дно.
— Поліція нам не допоможе, — пояснила Соломія. — У нас немає прямих погроз, це важко довести. Те, що мені потрібно — це свідок. І докази. У мене є план, але сама я не впораюся.
— Все, що скажеш, — відповів Максим без секунди вагань. — Я в справі. Який план?
Наступного тижня вони втілили її стратегію в життя. Катерині якимось дивом вдалося знайти тимчасовий підробіток — прибирати офісний центр на Подолі у вечірню зміну. Це була ідеальна можливість.
Максим, використовуючи круту камеру свого нового смартфона, перетворився на експерта з контрспостереження. Першого ж вечора він зайняв позицію за столиком біля вікна в кав’ярні якраз навпроти офісного центру. Як Соломія і передбачала, довго чекати не довелося. Знайомий чорний позашляховик Валуєва повільно викотився з-за рогу і припаркувався за пів кварталу від входу.
Тимур не виходив з машини. Він просто сидів там. Тьмяне світло від екрана його власного телефону висвітлювало його обличчя, поки він невідривно дивився на скляні двері офісу. Максим безперервно знімав його більше години. Це було чітке, якісне відео, яке ідеально документувало цілеспрямоване і моторошне переслідування.
Вони робили те саме ще три вечори поспіль. Щоночі Тимур був там. Мовчазний хижак, що чекав у темряві. Тепер у телефоні Максима зберігалися години відеозаписів із позначками часу та дати, що встановлювали абсолютно беззаперечний факт переслідування.
Це були ті самі розвіддані, які їй були потрібні. Настав час змінювати поле бою.