У повному сум’ятті Ірина знайшла номер іншої матері — мами Павлика. Та миттєво взяла слухавку. Іра обережно, підбираючи слова, запитала, чи не знають вони часом, що зараз відбувається в родині Мельників і що з Тимком.
— Ой, Ірочко, ми самі до пуття нічого не знаємо, — стурбовано відповіла жінка. — Чули тільки від спільних знайомих по школі, що Тимко дійсно недавно сильно захворів, нібито виявилися якісь проблеми з нирками. Але жодних подробиць. Напевно, його батькам зараз неймовірно важко… Але ж вас ніхто не може змусити їм допомагати! Це ж абсурд!
Ірина розуміла, що з точки зору закону ніхто нічого не може від неї вимагати. Але моральний аспект просто розривав її на шматки. “А раптом це дійсно через те, що він тоді ледь не потонув? Може, це відкладені наслідки?” Звісно, це був божевільний аргумент — краще ж було потонути, чи що? Але почуття провини, таке знайоме і токсичне, вже почало душити Ірину.
Увечері вона зі сльозами на очах розповіла про все Владу і показала йому дивний лист. Він довго і похмуро вивчав папірець.
— Дуже дивно, — нахмурився він. — За ідеєю, у таких серйозних випадках мали б працювати державні програми, спеціальні медичні квоти для дітей. З якого дива лікарня пише листи вчительці?
— Може, вони просто в абсолютному відчаї і вже хапаються за будь-яку соломинку? Не знають, куди ще стукати? — зі сльозами в голосі припустила Іра. — Я не можу їм просто відмовити, якщо дитина справді страждає.
— Ти що, серйозно збираєшся платити за їхні обстеження в приватній клініці? — щиро здивувався Влад, звівши брови.
— Може, я просто піду з ними в ту лікарню… поговорю з лікарями особисто, подивлюся, які саме аналізи і чеки потрібні.
— Ну дивися сама, але будь вкрай обережною, — попередив він, обіймаючи її. — Тільки благаю, не влазь у жодні борги і кредити. У тебе самої грошей кіт наплакав.
Наступного дня Ірина знову і знову намагалася додзвонитися до родини Мельників, але телефон матері Тимка вперто мовчав. А буквально через три дні на її мобільний надійшов дзвінок із абсолютно незнайомого номера.
Ірина підняла слухавку. Звідти пролунав молодий, досить різкий чоловічий голос. Чоловік назвався Олександром — рідним дядьком малого Тимка. Він швидко пояснив, що сам зараз перебуває в іншому місті у відрядженні, а мама хлопчика цілодобово сидить із сином у лікарняній палаті, тому її телефон вимкнений.
— Ірино Олегівно, ви б могли нам терміново допомогти? — без зайвих вступів запитав він. — Хлопчику необхідна надзвичайно дорога і складна діагностика в приватному центрі на Печерську, а в родини зараз просто немає такої можливості. Ви ж його тоді врятували! Не залишите ж ви його зараз напризволяще, коли його життя знову під загрозою?
Серце Ірини болісно стиснулося.
— Я… я, звісно, дуже хочу допомогти, — розгублено пролепетала вона. — Але я ж звичайна вчителька, в мене немає великих доходів. Може, ми зможемо зустрітися з вами і батьками Тимка, спокійно обговорити все разом, подивитися документи?
— Ми можемо зустрітися, коли я приїду до Києва. Але гроші потрібні вже зараз, терміново! — незворушно, з ледь помітним натиском заявив чоловік. — Рахунок із клініки вже виставлений.
— Скільки… скільки саме потрібно? — пересохлим від хвилювання горлом видавила із себе Ірина.
— Сто п’ятдесят тисяч гривень, — як відрізав Олександр.
— Сто п’ятдесят тисяч?! — ахнула дівчина, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Для неї це була просто космічна, непідйомна сума. Вона і тридцяти тисяч зараз не назбирає по всіх картках, не те що півтори сотні!
— Так, — жорстко і безапеляційно підтвердив чоловік. — Інакше батьки ризикують просто не встигнути зібрати необхідну суму, і наслідки для нирок будуть незворотними. Ви ж не хочете брати такий гріх на душу?
Ірина оніміла. Вона просто не знала, що відповісти.
Ірина оніміла. Вона не знала, що відповісти. Навіть якби вона попросила допомоги у Влада чи своїх батьків, зібрати сто п’ятдесят тисяч гривень за кілька днів — це фантастика. Та й сумніви вже почали гучно стукати у скроні: чому саме вона має брати на себе таку велетенську відповідальність? Вона ж просто врятувала дитину, витягла її з води, а не штовхала на ту кригу. Але голос совісті, підкріплений стресом, знову зрадливо нашіптував: “Ти — причина того, що він тепер так тяжко хворіє… Він же провалився, переохолодився, і ось наслідки”.
— Я… я спробую щось придумати, — тремтячим голосом пролепетала вона в слухавку.
— Дякую. Чекаю вашого дзвінка до завтра, — сухо відрізав Олександр і миттєво скинув виклик.
Іра сиділа на ліжку бліда, мов крейда, ніби їй щойно винесли страшний вирок. Сто п’ятдесят тисяч гривень… Звідки взяти такі гроші? Їй було по-справжньому страшно, адже вона ніколи в житті не стикалася з подібними жорсткими вимогами. Та й узагалі, наскільки це законно? Чому вони вважають, що саме вчителька має все оплачувати? Вона одразу ж зателефонувала подрузі Христині, захлинаючись від сліз, переказала всю цю дику ситуацію.
Христина, як завжди, видала бурхливу та дуже емоційную реакцію:
— Ірко, ти що, здуріла?! Це ж стовідсоткові шахраї! Ти тільки вдумайся: яка державна лікарня буде писати офіційного листа вчительці з вимогою оплатити лікування чиєїсь дитини в приватній клініці? Це ж повна маячня і якийсь дешевий розвод!
— Я не знаю, Христю, — жалібно пролепетала Іра, витираючи мокрі щоки. — Може, вони просто просять добровільно, як благодійність…
— Ти нікому нічого не зобов’язана! А сто п’ятдесят тисяч — це взагалі космічна сума, на яку можна машину купити! — обурювалася подруга на іншому кінці дроту. — Я тобі кажу: треба спочатку якось вийти на самих батьків Тимка, а не слухати якихось каламутних “дядьків” по телефону.
Ірина розуміла, що Христина, швидше за все, має рацію, але всередині її все одно розривала тривога. А раптом хлопчик дійсно страждає від ускладнень на нирки, а вона зараз буде підозрювати його рідних у шахрайстві? Це ж так ницо.
— Гаразд, я спробую завтра сама поїхати до тієї лікарні і все з’ясувати на місці, — твердо вирішила дівчина.
Наступного дня, одразу після закінчення уроків, Ірина вирушила до Київської міської дитячої клінічної лікарні на Лівому березі — саме тієї установи, звідки нібито надійшов злощасний лист. Обійшовши кілька відділень нефрології та інтенсивної терапії, розпитуючи чергових медсестер на постах, вона з’ясувала шокуючу деталь: хлопчика на ім’я Тимофій Мельник у них немає і за останні кілька місяців не було.
Іра, не вірячи своїм вухам, попросила перевірити ще раз. Потім дістала з сумки той самий лист і показала його старшій медсестрі. Жінки в білих халатах лише здивовано перезирнулися.
— Дівчино, у нас немає і ніколи не було такої офіційної форми листів, — впевнено заявила старша медсестра, повертаючи папірець. — Подивіться самі: тут немає ні печатки головного лікаря, ні вихідного номера реєстратури. Та й хто б узагалі з медиків став писати вчительці з проханням оплатити приватну клініку? Це відверта підробка.
Тільки в цю секунду Ірина остаточно усвідомила: її холоднокровно і цинічно намагаються втягнути у брудну фінансову аферу. Хвиля величезного полегшення (Тимко здоровий!) миттєво змінилася пекучим обуренням. Щойно вона вийшла з теплого приміщення лікарні на прохолодну столичну вулицю, як її телефон знову завібрував. Телефонував той самий «дядько Олександр».
— Ну що, вирішили питання з грошима? Час спливає, — безапеляційно запитав він.
Ірина, киплячи від праведного гніву всередині, міцно стиснула телефон:
— Я щойно була в дитячій лікарні. І не знайшла там ніякого Тимофія. Жодного такого пацієнта в них немає і не було. Що ви взагалі затіяли?!
У слухавці запанувала важка, тягуча пауза. Потім грубий голос уже без жодних церемоній процідив:
— Слухай сюди, дівчинко. Не лізь не у свою справу. Ми чудово знаємо, де ти живеш і в якій школі працюєш, так що краще не здіймай галасу і готуй гроші.
Серце Ірини різко йокнуло, обірвавшись кудись униз. Тільки-но цей незнайомець їй відкрито погрожував.
— Хто ви такі?! — крикнула вона, відчуваючи, як усередині все холоне від тваринного страху.
— Скажімо так: ми з числа тих, хто вміє грамотно використовувати ситуацію, — самовпевнено відповів чоловік. — Ти ж у нас героїня, врятувала школярів, твоє обличчя в усіх київських пабліках… У тебе тепер бездоганна репутація. Не хочеш же ти її раптом зіпсувати?
— Як… зіпсувати? — не розуміла Іра, притуляючись плечем до цегляної стіни лікарні, щоб не впасти.
— А дуже просто. Ми можемо написати в усі газети і Telegram-канали, що ти насправді сама винна в тому, що ті діти полізли на лід. Що ти, як педагог, недогледіла за власними учнями, а тепер просто піаришся на їхній крові. Повір, ми вивернемо цю ситуацію так, як нам треба. Суспільство любить топтати героїв. Подумай до завтра, — він різко відключився.
Ірині стало відверто зле. Голова пішла обертом. Ось це поворот! Хтось вирішив жорстко шантажувати її, використовуючи той факт, що вона стала відомою в районі як героїня-рятівниця. Очевидно, ці шахраї були впевнені, що молода вчителька до смерті злякається публічного скандалу, втрати роботи і заплатить будь-які гроші, аби тільки її ім’я не змішували з брудом. У горлі став гіркий, задушливий клубок. Вона не знала, що їй робити. Іти в поліцію? Але що вона там покаже? У неї є лише номер невідомого абонента та фальшивий лист без жодної печатки.
Увечері, повернувшись додому на Осокорки, вона в сльозах розповіла про все Владу. Він, почувши про погрози, був у невимовному сказі. Його очі потемніли від гніву.
— От покидьки! — вилаявся він, стискаючи кулаки. — Однозначно треба йти в поліцію, негайно писати заяву про вимагання!
— Владе, у мене ж майже немає доказів, — схвильовано заперечила Іра, витираючи серветкою очі. — Ні запису дзвінка, нічого. Тільки цей папірець.
— Цей папірець — уже речовий доказ підробки документів. А їхній номер можна відстежити через кіберполіцію, повір мені, — наполягав Влад, рішуче дістаючи куртку. — І взагалі, затям раз і назавжди: у жодному разі нічого їм не плати! Ясно? Ми не дамо тебе образити.
Ірина слухняно кивнула, хоча їй усе одно було дуже страшно. Вона боялася, що ці негідники розгорнуть брудну кампанію, зіпсують їй життя, можливо, навіть дійдуть до керівництва школи з якимись наклепами. Але водночас вона розуміла, що віддавати гроші шантажистам — це найбільша дурість.
Того ж вечора вони разом із Владом поїхали до Дарницького управління поліції. Там Ірина написала детальну заяву, описала всю ситуацію від початку до кінця, долучила фальшивий лист і вказала номер телефону, з якого їй дзвонили. Слідчий, втомлений чоловік у цивільному, уважно вислухав її і прийняв заяву.
— Ми обов’язково перевіримо, внесемо дані в ЄРДР, — сказав поліцейський. — Зараз, на жаль, дуже багато таких схем психологічного тиску на відомих людей чи волонтерів. Постараємося вирахувати, хто за цим стоїть. А ви поки що не відповідайте на їхні дзвінки, не ходіть на жодні зустрічі і, боронь Боже, не переказуйте жодної копійки на їхні рахунки.
Ірина погодилася і повернулася додому, але лягла спати з неймовірно важким серцем. А раптом заява в поліцію не зупинить цих нахаб?
Через пару днів “дядько Олександр” зателефонував знову. Іра категорично не хотіла відповідати, але Влад, який якраз був поруч, наполіг, щоб вона взяла слухавку, і сам увімкнув диктофон на своєму телефоні для запису розмови.
— Ну що, вчителько, передумала? Гроші зібрала? — знущально запитав знайомий грубий голос.
— Я звернулася із заявою до поліції, — максимально холодно відповіла Ірина, з усіх сил намагаючись приховати зрадливе тремтіння в голові. — Ваш номер уже перевіряють.
— Дурна, — злісно прогарчав чоловік. — Значить, хочеш великих проблем? Гаразд, ти їх отримаєш сповна.
Трубку кинули. Іра тремтячими руками поклала телефон на стіл. Влад міцно обійняв її, притиснув до своїх грудей:
— Не бійся, маленька. У тебе є я, поліція працює, все буде добре. Вони просто беруть тебе «на понт».
Але Ірина не була в цьому така впевнена. Вона кожною клітинкою тіла чекала підступу. І він, на жаль, стався.