Кореспондент записав її номер телефону, уточнив, чи можна буде потім взяти додатковий коментар для розширеної статті, тепло попрощався і пішов. Керівництво теж відпустило її на урок. З легким запамороченням у голові Ірина вийшла в коридор.
Поки вона йшла до свого кабінету, її раз у раз перепиняли колеги. Хтось встиг підслухати розмову, хтось побачив журналіста — новини у школі розліталися зі швидкістю світла. Всі намагалися потиснути їй руку, обійняти, сказати кілька теплих слів. Іра почувалася вкрай ніяково від такої кількості уваги.
Нарешті вона дісталася свого класу, глибоко вдихнула і переступила поріг. У кабінеті стояв звичний галас перед початком уроку. Хлопчики бігали між партами, жваво обговорюючи нову мобільну гру, дівчатка про щось сперечалися, акуратно складаючи підручники у стопку. Кілька учнів просто стояли біля вікна, розглядаючи засніжене шкільне подвір’я.
Ірина привіталася, лагідно попросила всіх сісти на свої місця. Дивлячись на цих маленьких бешкетників, яким було по сім-вісім років, вона відчула всередині особливу теплоту. Вчора їй довелося рятувати трохи старших хлопців, але ж діти є діти. На якусь мить їй здалося, що вона справді зробила найправильнішу річ у своєму житті.
— Отже, діти, — почала вона урок «Я досліджую світ», — сьогодні ми з вами поговоримо про те, як важливо берегти природу. А ще про те, як важливо берегти одне одного. І чому потрібно бути вкрай обережними на зимових водоймах…
Вона говорила тихо, але з неабияким натхненням. Сьогодні ця тема здавалася їй максимально актуальною. Учні слухали її дуже уважно, затамувавши подих, хоча й гадки не мали про вчорашні події. І саме тоді Ірина відчула: ось воно, те саме невловне відчуття, що її життя почало змінюватися. Вона цього ще не усвідомлювала до кінця, але якісь невидимі шестерні долі вже запустилися.
Увечері того ж дня, коли Ірина повернулася до своєї орендованої квартири, вона з подивом виявила у дверній щілині невеликий складений аркуш паперу. Вона розгорнула його. Почерк був квапливий, трохи недбалий:
«Ми — від вдячних батьків. Хочемо особисто подякувати вам за порятунок наших дітей. Коли ви повернетеся додому, зателефонуйте, будь ласка, за цим номером».
Ні підпису, ні прізвища. Тільки номер мобільного телефону. Ірина, відчувши легке хвилювання, зайшла всередину, роззулася і притулилася спиною до стіни в коридорі, тримаючи записку в руках. Вона могла здогадатися, що хтось із батьків хлопчиків дізнався її домашню адресу — напевно, через директора школи.
— Гаразд, — сказала вона вголос у порожній квартирі. — Зателефоную завтра.
Вона відклала записку на тумбочку, намагаючись заспокоїтися. З одного боку, дівчина чудово розуміла, що цим людям життєво важливо висловити свою подяку, можливо, просто сказати «дякую» дивлячись в очі. З іншого боку, вона страшенно боялася зайвого пафосу і сліз.
Щойно вона поставила на плиту чайник, як у двері несподівано подзвонили. Іра здригнулася і поспішила відкрити, побоюючись, що це знову хтось із журналістів чи ті самі батьки прийшли без попередження. Проте на порозі стояла її давня подруга Христина — яскрава, енергійна білявка, з якою Іра товаришувала ще зі студентських років.
— Привіт, героїне району! — з порога випалила Христина, широко усміхаючись і тримаючи в руках торбинку зі смаколиками. — А я вже всі новини знаю!
— Звідки? — щиро здивувалася Іра, пропускаючи подругу в коридор.
Христина ефектним рухом скинула свою пухнасту куртку, повісила її на гачок і по-хазяйськи пройшла на маленьку кухню.
— Ти навіть не уявляєш, як швидко зараз усе розлітається! У нас у місцевому Telegram-каналі Позняків вже цілий пост висить: «Молода вчителька витягла з крижаної води трьох школярів». А я дивюся на фото і думаю: стоп, так це ж моя Ірка!
Іра лише іронічно хмикнула, знаючи, наскільки її подруга полюбляє різні сенсації та плітки. Вона сіла за стіл і потягнулася до шафки за чашками.
— Ну так, було діло.
— То розказуй усе в деталях! Як це було? — Христина подалася вперед, її очі так і горіли цікавістю. — Мені ж страшенно цікаво!
— Та що там розказувати, Христю, — Іра втомлено знизала плечима. — Просто гуляла біля Срібного, почула крики. Побігла туди, витягла їх по одному. Потім швидко приїхали рятувальники та швидка. От і вся історія.
— І вся?! — обурено пирхнула білявка. — Та ти просто крейзі! Які ж у тебе нерви сталеві. Я б там, напевно, просто на березі свідомість втратила від страху.
Іра важко зітхнула, наливаючи окріп у чашки з м’ятним чаєм.
— Там не було часу боятися. Треба було діяти.
— Це зрозуміло. Слухай, про тебе тепер точно всі столичні пабліки напишуть. Може, ще й у мерію покличуть якусь грамоту вручати!
— Ой, дуже сподіваюся, що обійдеться без цього цирку, — зізналася Іра. — Я терпіти не можу робити з такого шоу.
— Розумію. Але все одно круто, що ти заслужила таку повагу, — мрійливо примружилася Христина. — Може, тепер тебе хтось серйозний помітить…
Іра здивовано звела брови.
— У якому сенсі?
— Та не зважай, — Христина легковажно махнула рукою з ідеальним манікюром. — Просто іноді такі героїчні вчинки відкривають нові двері в житті. Може, з кимось цікавим познайомишся.
— Я зовсім не прагну якоїсь там популярності, — тихо відрізала Іра.
— А от і дарма! — не вгамовувалася подруга. — Але менше з тим. Розказуй краще, що в тебе нового в школі? Як твої малюки?
Далі розмова перейшла в більш спокійне, буденне русло. Вони обговорювали школу, колег, київські ціни на оренду. Іра трохи розслабилася, а Христина, яка працювала майстром у салоні краси, почала розповідати про свої особисті драми. Останні пів року вона жила з хлопцем на ім’я Михайло. Він працював автослюсарем на хорошому СТО, але, за словами дівчини, їхні стосунки зайшли в якийсь глухий кут.
Ірина уважно, як завжди, вислухала її скарги на те, що Міша вічно пропадає в гаражах і зовсім не приділяє їй уваги.
— Ну так поговори з ним відверто, без істерик, — порадила Іра. — Поясни, що тобі просто не вистачає романтики і спільного часу.
— Та говорила вже тисячу разів! — емоційно сплеснула руками Христина. — Він вічно втомлений, у нього то клієнти, то машини… Слухай, — вона різко змінила тему, хитро посміхаючись. — А тобі самій вже давно час знайти когось нормального! А то все сама та сама, зі своїми зошитами.
Іра сумно усміхнулася.
— Мені поки не до цього. Робота забирає всі сили, та й… не знаю я, де тих нормальних шукати.
— Дурниці! — відмахнулася Христина, попиваючи чай. — Знайдеш ти свого принца, нікуди він не дінеться. От побачиш, може, навіть оця вся гучна історія з озером допоможе тобі зустріти правильну людину!
У той вечір Ірина не надала особливого значення словам балакучої подруги. Вона сприйняла це як звичайний жіночий жарт. Але доля, як виявилося згодом, справді вже готувала для неї неймовірні зміни. Причому відбутися вони мали найближчим часом.