Її думки знову й знову неслися в далеке минуле. Саме тут, у цій самій кімнаті, вона вперше тримала на руках новонароджену Вірочку. Тут же, після важкої виснажливої зміни на місцевій фермі, ночами шила доньці найкращу сукню на шкільний випускний. Кожна тріщинка на біленій стіні, кожна подряпина на фарбованій підлозі нагадувала їй про прожиті роки, про радощі й печалі.
Марія Іванівна мимоволі перевела погляд на старий дерев’яний комод біля стіни. Там, поруч із вишитим рушником, у простій дерев’яній рамці стояла чорно-біла фотографія її покійного чоловіка.
Зі світлини Микола дивився на неї таким, яким був у день їхнього весілля. Високий, плечистий, із тим своїм фірмовим хитрим примругом і простим букетом польових волошок та ромашок у міцних руках. Не витримавши, вона тихенько піднялася з ліжка, ступаючи босоніж по тканому килимку, і підійшла до комода.
Її рука тремтячими пальцями торкнулася холодного скла.
— Колю, мій любий… — прошепотіла вона в нічну тишу, і по зморшкуватій щоці покотилася сльоза. — А що б ти сказав на все це? Поїхати? Кинути наше гніздо?
У пам’яті миттєво виринули яскраві кадри давно минулих днів, ніби старе кіно.
Ось Микола рубає дрова на міцному січневому морозі, відсапується, озирається на неї і дзвінко сміється.
— Маріє, ну чого ти стоїш на такому холоді в самій кофтині! Чай же з калиною холоне, біжи до хати!
Або ось він лагодить повалений буревієм дерев’яний тинок, а вона свариться на нього з ґанку.
— Знову ти все сам тягнеш! Поклич вже дядька Василя з сусіднього двору, хай підсобить!
— Та хто ж краще за мене для свого двору зробить? — лише відповідав він із добродушною посмішкою, витираючи піт з чола.
А потім Марія Іванівна раптом згадала той страшний, чорний день, коли Миколи не стало. Як холодним похмурим ранком вона довго-довго стояла біля цього самого вікна, не в змозі повірити, що його сильні руки більше ніколи не зігріють її плечі, що його густий бас більше не наповнить цю хату життям. Тоді вона вперше відчула, як дім спорожнів назавжди.
— Ти б точно нікуди не поїхав! — тихо, але твердо промовила вона до фотографії. — Ти б залишився тут, на своїй землі!
Сльози тугим комом підступили до горла, але жінка міцно стиснула кулаки, намагаючись опанувати себе. І тут із ліжка почулося тихе, заспокійливе муркотіння Мусі. Здавалося, тваринка відчула її нестерпний душевний біль і поспішала розрадити.
Марія Іванівна повернулася під ковдру. Тепер у її душі стало трохи спокійніше. Микола ніби шепнув їй звідти, з вічності, що цей дім — це і його частинка, його душа, і покинути його — це ніби зрадити їхню пам’ять.
У неспокійному напівсні, постійно прокидаючись від власних тривожних думок, жінка так-сяк дочекалася світанку. Щойно розвиднілося, вона накинула теплу куфайку і вийшла на ґанок. Легкий ранковий мороз приємно кусав щоки, а дихання миттєво перетворювалося на густу хмарку пари. Повітря пахло снігом і димком від сусідських печей.
Руки машинально щільніше натягнули вовняну хустку на грудях.
— Ти чого це так рано не спиш, сусідко? — несподіваний голос Надії Петрівни, яка саме вийшла годувати курей за межею, змусив її здригнутися.
— Та якось не до сну мені, Надію… — зітхнула Марія Іванівна, спираючись на дерев’яні поручні ґанку і вдивляючись у темну смугу лісу на горизонті. — Все думаю собі. Ну як же все це можна ось так взяти і кинути?
— А кидати ж, мабуть, доведеться, — співчутливо відгукнулася сусідка. Вона підійшла ближче до невисокого паркану і поправила свою квітчасту хустку. — Ти що, і справді назовсім вирішила до Києва їхати? Залишаєш нас?
— Віра дуже вмовляє. Каже, вік уже в мене такий, здоров’я підводить. Треба бути ближче до дітей, до лікарів…
— А ти сама-то хочеш у ті кам’яні джунглі? — прямо, по-простому запитала Надія Петрівна, пильно дивлячись їй у вічі.
Марія Іванівна довго мовчала, нервово смикаючи бахрому на своїй хустці.
— Знаєш, що я тобі скажу, сусідко? — Надія Петрівна не стала чекати відповіді. — Тобі тут, на своїй землі, набагато краще буде. Повітря чисте, люди свої. Але хто ж нас, старих, коли питає? У них же, молодих, усе завжди “для нашого ж блага” робиться.
Вона важко зітхнула, дивлячись на засніжений двір подруги.
— Ти тільки головного не забудь, Маріє. Муся твоя тобі дорожча за всі столиці на світі. Адже якби не та кішка, лежала б ти вже давно на цвинтарі біля свого Миколи.
Марія Іванівна різко підняла голову і впритул подивилася на сусідку.
— Думаєш, я цього не знаю, Надію? Кожного дня Бога за неї дякую.
