Надія Петрівна лише розуміюче кивнула і, похнюпившись, повільно пішла до своєї хати, брязкаючи відром. А Марія Іванівна так і залишилася стояти на порозі, зі щемом у серці спостерігаючи, як із димаря її власної хати в морозне ранкове небо підіймається такий до болю рідний, сизий дим.
Після розмови із сусідкою Марія Іванівна повернулася до хати. Останній день перед від’їздом минув ніби в густому, непроглядному тумані. Жінка механічно перекладала речі, пакувала якісь дрібниці, раз у раз витираючи непрохані сльози краєчком фартуха. Коли ж за вікном густі зимові сутінки огорнули село, а на небі засяяли перші зорі, на землю опустилася остання ніч у її рідному домі.
Марія Іванівна прилягла на своє ліжко, не роздягаючись. Вона заплющила очі і почала вслухатися в до болю знайомі, рідні звуки, намагаючись назавжди закарбувати їх у пам’яті. Затишне потріскування дубових полін у розжареній грубі. Глухе завивання вітру в димарі. Тихе, розмірене цокання старого годинника з зозулею на стіні, який колись давно, ще за радянського дефіциту, привіз Микола з районного центру.
Але раптом щось пішло не так. Муся, яка до цього мирно спала на підвіконні, несподівано підхопилася і почала тривожно нявчати.
— Ну чого тобі знову не спиться, непосидо? — буркотливо, але без злості запитала Марія Іванівна, важко сідаючи на краю ліжка.
Проте кішка не вгамовувалася. Вона граційно зістрибнула на тканий ліжник, підбігла до вхідних дверей і почала несамовито шкрябати по них кігтями, раз у раз озираючись, ніби кликала хазяйку за собою. Марія Іванівна зітхнула, накинула на плечі теплу пухову хустку і, неохоче човгаючи капцями, відчинила важкі дерев’яні двері.
Морозне, кришталево чисте повітря миттєво увірвалося в сіни. Але разом із ним прийшла якась дивовижна, майже магічна тиша. Небо було безхмарним, щедро всипаним яскравими зорями, а на пухкому снігу лежало густе місячне сяйво, фарбуючи все подвір’я в казкове срібло.
Марія Іванівна завмерла на порозі, не в змозі відвести погляд від цієї краси. А потім її серце раптом тьохкнуло і забилося десь біля самого горла. Вона побачила дещо дуже дивне. На краю засніженого двору, якраз під розлогою гілкою старої антонівки, стояв старий дерев’яний стілець із потертою спинкою.
Той самий стілець, на якому так любив сидіти її покійний чоловік теплими літніми вечорами, смалячи цигарку і дивлячись на зорі. Але ж його давним-давно віднесли до сараю і привалили якимись дошками! Звідки він тут узявся посеред зими? Хто його виніс?
— Колю… це ти? — ледь чутно прошепотіла вона, тремтячими пальцями стискаючи краї хустки на грудях.
Муся теж підійшла до порога, подивилася в бік яблуні і тихо, заспокійливо замуркотіла, немов підтверджуючи здогадки господині. Марія Іванівна глибоко вдихнула морозне повітря і раптом усе зрозуміла. Це був знак. Знак того, що дім не хоче її відпускати. Що пам’ять живе тут — у кожній дошці, у кожному дереві, у кожному звуці.
Жінка підняла кішку на руки. Муся невдоволено нявкнула, але зручно вмостилася на згині ліктя.
— Ну от, моя хороша, нам час збиратися… — гірко прошепотіла господиня, лагідно погладжуючи смугасту спинку. Кішка мружила зелені очі, ніби розуміючи, що її спокійним, розміреним дням у цьому затишному домі настає невідворотний кінець.
Марія Іванівна повернулася до кімнати, сіла в старе крісло, влаштувавши Мусю в себе на колінах. Тваринка завела свою муркотливу пісню, а в голові старенької знову яскравими спалахами почали виринати спогади.
Муся з’явилася в цій хаті багато років тому, коли Марія Іванівна ще тримала чимале господарство — корову, свиней, повен двір птиці. Маленьке, брудне кошеня, яке притягнула з вулиці Віра, було схоже на грудочку багнюки. Одне вушко було обідране, мабуть, у бійці з дворовими котами, а оченята гноїлися.
— Мамо! Вона сама мене знайшла біля зупинки! Я не могла її там просто кинути напризволяще, вона ж замерзне! — плакала тоді юна Віра, тримаючи тремтяче створіння в долонях.
— Ох ти ж, мале чортеня! Ну, раз прийшла, то тепер ти наша, — тихо пробурмотіла тоді Марія Іванівна, забираючи кошеня. Відчувши тепло людських рук, Муся одразу ж замуркотіла.
Відтоді ця кішка завжди була поруч. І коли хата незвично затихла після переїзду Віри до столиці на навчання, і коли стало нестерпно порожньо та холодно після раптової смерті Миколи. Муся терпляче слухала, як господиня вголос читає новини з газети, як скаржиться на високий тиск або згадує молодість, перебираючи старі фотографії.
— Мені без тебе ніяк, Мусенько! Ти ж моя душа… — прошепотіла Марія Іванівна, втираючи сльозу. Кішка підняла голову, подивилася на неї розумними очима, ніби хотіла щось відповісти, але лише солодко потягнулася і позіхнула.
Коли Віра, прокинувшись посеред ночі від якогось шурхоту, побачила, як мати сидить у темряві, притискаючи кішку до грудей, вона одразу спробувала її заспокоїти.
— Мамо, ну не краай ти собі серце! Ти звикнеш, обіцяю! Там же Київ, там цивілізація, парки, поліклініки поруч. І Муся теж звикне до квартири, купимо їй найкращий корм!
— Та вже ж, звикне… — глухо повторила Марія Іванівна, але в її голосі бринів глибокий сумнів.
