Марія Іванівна зупинилася біля якогось закинутого, іржавого кіоску на околиці перону і раптом відчула, як сили остаточно покидають її. Вона сперлася спиною на холодну металеву стінку.
— Все пропало, Віро… — прошепотіла вона, з трудом переводячи подих. — Без неї я не зможу жити. Вона ж мене з вогню витягла, а я її тут, на бетоні, загубила…
Віра кинулася до матері і міцно обійняла її за тремтячі плечі.
— Ми не поїдемо звідси, поки не знайдемо її, я тобі присягаюся! Чуєш?
— Ти не розумієш! — гірко схлипнула Марія Іванівна. — Муся — це не просто кішка! Це все, все, що залишилося від мого справжнього життя!
Ці слова прозвучали так глухо, але з таким нестерпним, пекучим болем, що Віра не витримала і сама розплакалася. І раптом… десь зовсім поруч, з-під купи старого поламаного шиферу, пролунало ледь чутне, жалібне: “Мя-я-яв”.
— Мамо! Ти чула?! — стрепенулася Віра, широко розплющивши очі.
— Тихо! — шикнула Марія Іванівна, напружено, до болю у вухах вслухаючись у морозне повітря.
І раптом знову. Той самий короткий, знайомий до болю жалібний звук. Надія яскравим полум’ям спалахнула в душі старенької.
— Ось де вона! — радісно скрикнула Віра, вказуючи пальцем на вузьку щілину між закинутим сараєм і бетонною огорожею неподалік платформи.
Марія Іванівна, геть забувши про свій тиск, про хворі коліна і про палицю, яку вона випустила з рук, рвонула вперед, ледь не перечепившись через якийсь поріжок. І там, глибоко в темному закутку, на брудному снігу сиділа Муся. Вона втиснулася в саму землю, перетворившись на маленьку грудочку, і широко розплющеними від жаху очима дивилася на світ.
— Моя ти дівчинко! Моя ж ти хороша! — прошепотіла Марія Іванівна, обережно, крок за кроком підходячи ближче, ніби боялася, що один різкий рух знову налякає тваринку.
Кішка злегка здригнулася, але з місця не зрушила. Віра простягнула руку, щоб дістати її, але Муся засичала від страху.
— Зачекай, Віро, не треба! Дай мені… — перебила її мати.
Марія Іванівна, не зважаючи на холод і бруд, повільно опустилася на коліна прямо на заледенілу, присипану снігом землю.
— Мусенько… ну чого ж ти так злякалася, дурненька моя? Ти ж знаєш, що я без тебе ніяк не можу… Нікуди я без тебе не поїду, чуєш? — говорила вона неймовірно лагідно, м’яко простягаючи свою напрацьовану руку.
Кішка спочатку завмерла, принюхуючись. А потім, впізнавши цей рідний, теплий голос, який стільки разів заспокоював її довгими зимовими вечорами біля груби, повільно підвелася і на тремтячих лапах підійшла ближче.
Марія Іванівна обережно, ніби найбільший у світі скарб, взяла її на руки. Муся миттєво довірливо притиснулася до її старенького пальта і голосно, з полегшенням замуркотіла, ховаючи холодний ніс у комір господині. Гарячі сльози абсолютного щастя і полегшення хлинули з очей жінки, заливаючи зморшки.
— Ну от і все, моя рідна… Тепер усе буде добре… — безупинно шепотіла вона, цілуючи кішку в холодне вушко. І в цю саму мить Марія Іванівна остаточно зрозуміла одну дуже важливу річ. Усвідомила так ясно, ніби розвіявся багаторічний туман.
Віра стояла поруч, схлипуючи від пережитого стресу, але щиро радіючи, спостерігаючи за цією неймовірно зворушливою сценою возз’єднання.
— Мамо, ти в мене справжня героїня! Я ж казала, що ми її обов’язково знайдемо! — радісно промовила вона, витираючи мокрі щоки рукавичкою і вже збираючись підняти покинуті на пероні сумки.
— Віро, послухай мене уважно… — раптом твердо, але дуже спокійно промовила Марія Іванівна, повільно піднімаючись із холодної землі. Вона притискала до себе Мусю так міцно, ніби боялася знову втратити. — Я нікуди не поїду. Я повертаюся додому.
Віра завмерла, випустивши ручку валізи, і лише здивовано та нерозуміюче подивилася на матір.
— Тобто як це… Чому ж? Мамо, в нас квитки, потяг… Ми ж усе вирішили!
— Тому що той дім, отой старий скрипучий ґанок, яблуневий сад і ця смугаста кішка — це і є все моє життя, дитино. Моє коріння. А там, у вашому великому місті, де навіть на вокзалі дихати нічим, усе абсолютно чуже. Я там просто зів’яну, як зірвана квітка у вазі. — Марія Іванівна подивилася доньці прямо у вічі. — Ти можеш це зрозуміти?
Віра довго мовчала, кусаючи губи і дивлячись на засніжені колії. А потім повільно, з глибоким розумінням кивнула.
— Я все розумію, мамочко. Якщо твоя душа просить залишитися — значить, так воно і буде. Ми повертаємося.
Коли старенький автобус привіз Віру та Марію Іванівну назад до рідного села, зимове сонце вже повільно сідало за горизонт, розфарбовуючи засніжені вулиці у неймовірні теплі, рожево-золоті кольори. Муся затишно і спокійно влаштувалася на руках господині, заплющивши очі, ніби цієї жахливої поїздки до міста ніколи й не було.
Сусідка Надія Петрівна, яка саме вийшла на двір витрушувати килимки, помітивши їхні знайомі силуети біля хвіртки, миттєво кинула віника і чимдуж кинулася назустріч.
