Старенький приміський автобус, натужно чхнувши вихлопними газами на морозне повітря, важко зупинився біля площі перед великим залізничним вокзалом. Двері зі скрипом відчинилися, впускаючи всередину галасливі звуки ранкового міста. Віра обережно допомагала матері спуститися крутими східцями, одночасно намагаючись не випускати з рук дві важкі дорожні сумки.
Марія Іванівна ж міцно, до побіління кісточок на пальцях, тримала пластикову переноску з кішкою. Вона притискала її до грудей так, ніби це був єдиний якір, що утримував її від того, аби не розплакатися прямо тут, на очах у сотень чужих людей.
— Мамо, обережно, тут сходинки дуже слизькі, вкрито льодом, — стурбовано сказала Віра, міцно підтримуючи стареньку під лікоть.
— Та бачу я, донечко, бачу… — тихо пробурмотіла Марія Іванівна, намагаючись заховати зрадливе тремтіння в голосі.
На вокзальній площі вирувала справжня людська ріка, до якої Марія Іванівна зовсім не звикла. Навколо стояла шалена метушня. Хтось голосно сперечався з касиркою біля віконця довідкової служби. Студенти з рюкзаками поспішали на свої електрички, п’ючи на ходу гарячу каву з паперових стаканчиків. Між пасажирами з величезними валізами снували продавці свіжої випічки, пропонуючи гарячі пиріжки. У цій безкінечній, байдужій круговерті Марія Іванівна раптом відчула себе такою маленькою, беззахисною і абсолютно чужою. Місто тиснуло на неї своїм бетоном і шумом.
— Нам до четвертої платформи, — голосно сказала Віра, перекриваючи шум вокзалу і вдивляючись у велике електронне табло розкладу. — Наш швидкісний потяг на Київ буде вже за десять хвилин. Ходімо, мамо, треба поспішати, щоб спокійно зайняти свої місця.
Вони повільно рушили вздовж довгого перону. Пластикова переноска в ослаблих руках Марії Іванівни злегка загойдалася, і зсередини почувся жалібний, наляканий звук.
— Потерпи, Мусенько, моя мила, вже зовсім скоро приїдемо… — лагідно прошепотіла жінка, нахилившись і поправляючи пластикову засувку на решітчастій дверцятах.
І саме в цю секунду сталося непоправне. З гучномовця пролунав різкий металевий голос, що оголошував прибуття потяга. Натовп на пероні миттєво заворушився. Якийсь високий, гладкий чоловік у темній куртці, що розмовляв по телефону і мчав назустріч, не помітив стареньку. Він із силою, грубо штовхнув Марію Іванівну в плече.
Жінка похитнулася, не втримала рівновагу, і переноска з глухим стукотом випала з її рук прямо на заледенілий асфальт. Від різкого удару квола пластикова засувка тріснула і відлетіла вбік, дверцята відчинилися. Муся, оскаженіла від гуркоту натовпу, холоду і стресу, блискавкою вискочила назовні.
— Мусю! Боже мій, Мусю! — несамовито скрикнула Марія Іванівна, інстинктивно кидаючись за улюбленицею.
Але тваринка, прищуливши вуха, сірою тінню майнула між ногами десятків пасажирів і за мить розчинилася в натовпі, зникнувши за рогом багажного відділення.
— Мамо, стій! Тобі не можна бігати, в тебе тиск! Я сама її знайду! — закричала Віра, кидаючи важкі сумки прямо посеред перону і стрімголов кидаючись навздогін за кішкою.
Марія Іванівна завмерла на місці, ніби вросла в холодний бетон. Вона з жахом і цілковитим заціпенінням дивилася на порожню переноску з відірваними дверцятами, що сиротливо лежала біля її ніг. Світ навколо неї просто перестав існувати.
— Ну як же так? Господи, як же так? Як же я без неї житиму? — беззвучно ворушила губами старенька. По її зморшкуватих щоках покотилися великі, гіркі сльози відчаю.
У цей момент до платформи, здіймаючи вихор снігу та морозного пилу, важко підкотив їхній потяг на Київ. Зашипіли гальма, з гуркотом відчинилися двері вагонів, люди ринули на посадку. Але для Марії Іванівни цього потяга не існувало. Все, що зараз мало хоч якесь значення у її житті, — це знайти свою пухнасту рятівницю. Вона не могла зробити й кроку. Її напрацьовані руки дрібно й безупинно тремтіли, а погляд розгублено метався по засніженому перону, намагаючись вихопити з сірої маси хоча б слід смугастої шерсті.
Віра повернулася за кілька хвилин. Її обличчя розчервонілося від бігу, вона важко хекала, а в очах стояв страх.
— Я… я не знайшла її! — випалила донька, у відчаї озираючись на всі боки. — Вона ніби крізь землю провалилася! Мамо, наш потяг стоїть усього п’ять хвилин! Заходь у вагон, я залишуся і буду шукати далі, а потім приїду наступним!
— Ні! — раптом крижаним, не терплячим заперечень тоном відрізала Марія Іванівна. Вона міцніше сперлася на свій дерев’яний ціпок. — Нікуди я не поїду! Ми її тут саму не залишимо! Вона ж пропаде від холоду!
Вони вдвох повільно рушили вздовж довгої будівлі вокзалу. Віра, ледь стримуючи сльози, підходила до перехожих.
— Вибачте! Ви не бачили тут щойно смугасту кішку? З білою плямкою на носі? Вона дуже налякана! — благально питала вона в людей.
Але міське життя було безжальним у своїй швидкості. Люди лише байдуже знизували плечима, хтось відвертався, ховаючи обличчя в комір, а якийсь чоловік з цигаркою кинув: “Спробуйте пошукати за тими старими складами, там повно всяких бродячих котів”.
Марія Іванівна, зібравши всі залишки своїх старечих сил, пошкандибала до тих самих темних кутків, де могла сховатися її перелякана дівчинка.
— Мусю! Мусенько! Йди до мами, йди до мене, рідненька! — кликала вона тремтячим голосом. З кожним її кроком відчай накочував усе сильніше, здавлюючи груди так, що ставало важко дихати.
— Мамочко, ну не плач, благаю, в тебе ж серце… Ми обов’язково її знайдемо! — намагалася заспокоїти її Віра, хоча в її власному голосі бриніла абсолютна розгубленість.
