До Києва вирушили вже через тиждень. Взяли квитки на ранковий швидкісний потяг «Інтерсіті» Львів-Київ. Аліса навідріз відмовилася залишатися вдома з бабусею, аргументуючи тим, що це стосується її брата і вона має бути поруч. Артем орендував невелику, але затишну квартиру на Печерську, зовсім недалеко від елітного ліцею, де навчався Максим.
Щоранку вони втрьох виходили на вулицю, купували каву і ніби випадково прогулювалися повз високу ковану огорожу школи, спостерігаючи, як до воріт під’їжджають дорогі автомобілі, як солідні водії та доглянуті батьки проводжають своїх дітей на уроки.
— Он він, — різко, але тихо шепнула Ірина, до болю стискаючи руку чоловіка.
Високий, стрункий хлопчик у стильній шкільній формі ліцею жваво виходив із чорного позашляховика «Мерседес». Світле, трохи розпатлане волосся, ідеально рівна постава, навіть його хода, коли він закидав рюкзак на одне плече — все до найменших дрібниць нагадувало Костю.
— Мам… — благально прошепотіла Аліса, смикаючи матір за рукав куртки. — Можна я просто підійду до нього? Скажу, що я новенька з паралельного класу, запитаю, котра година. Просто щоб почути його голос!
— Ні, мила, не треба. Поки що не треба, — Ірина зупинила доньку, ковтаючи клубок у горлі. — Ми не маємо права вторгатися в його простір.
Рівно три дні вони спостерігали за життям Максима. Вони бачили, як він весело, зі сміхом вибігає зі школи в оточенні галасливих друзів. Як азартно грає в баскетбол на відкритому спортивному майданчику, закидаючи м’яч у кошик. Як після уроків його тепло, з щирою материнською ніжністю зустрічає та сама елегантна жінка — Олена Терещенко. Як Максим усміхається їй, обіймає за плечі і жваво щось розповідає, розмахуючи руками.
— Він справді дуже щасливий, — сказала Ірина в їхній останній вечір в орендованій київській квартирі. Вона стояла біля вікна, дивлячись на вогні вечірньої столиці. — У нього прекрасна, любляча родина, вірні друзі, блискуче майбутнє. Вони врятували йому життя тоді, в лікарні, хай і таким страшним способом.
— І що ми будемо робити тепер? — тихо запитав Артем, підійшовши ззаду і обійнявши її за плечі.
— Тепер… тепер ми просто повернемося додому до Львова і будемо жити далі.
— Але ж, мам! Як так можна?! — обурилася Аліса, підскочивши з крісла. — Він же наша рідна кров! Ми стільки пережили, щоб його знайти!
— Мила моя дівчинко, — Ірина підійшла до доньки і взяла її обличчя в свої долоні. По її щоках текли тихі, світлі сльози. — Запам’ятай одну дуже важливу річ на все життя. Іноді по-справжньому любити — це означає знайти в собі сили відпустити. Не ламати чуже щастя заради свого власного егоїзму. Нехай у нього буде те життя, яке він знає і яке робить його таким щасливим. Ми не маємо права руйнувати його світ.
В останній ранок перед від’їздом вони втрьох гуляли осінніми алеями київського ботанічного саду. Жовте листя тихо шаруділо під ногами. Аліса міцно тримала батьків за руки, йдучи посередині.
— А можна ми хоча б іноді будемо сюди приїжджати? — з надією запитала вона. — Просто дивитися на нього здалека, знати, що він росте, вступає до університету?
— Можна, рідна, — Ірина усміхнулася їй крізь залишки сліз. — І знаєш що? Я нарешті відчуваю неймовірний спокій. Я більше не відчуваю тієї задушливої провини перед Костею. Його син живий, здоровий і дуже щасливий. І це зараз — найголовніше.
Артем міцно пригорнув до себе своїх найдорожчих дівчат.
— Поїхали додому. У нас є наша власна, не менш важлива історія. І вона продовжується.
…Минув рівно тиждень після їхнього повернення. Одного вечора Аліса, перевіряючи поштову скриньку в під’їзді, знайшла там звичайний білий конверт без зворотної адреси. Усередині лежала роздрукована фотографія. Та сама стара, безцінна фотографія, де живий і усміхнений Костя тримає на руках свого маленького, світловолосого синочка.
А на звороті знімка, знайомим акуратним почерком Ірини, було виведено лише кілька слів:
“Щоб завжди пам’ятати. І щоб жити далі”.