Лікар зупинився, поправив окуляри і здивовано, але уважно примружився, вдивляючись у її обличчя під світлом вуличного ліхтаря.
— Боже мій… Ірина? Сестра Кості Волошина?
Ірина завмерла, вражена тим, що він пам’ятає її дівоче прізвище і сам вигляд через стільки років.
— Ви… ви пам’ятаєте нас?
— Такі страшні випадки, дитино, не забуваються ніколи. Вони залишаються з лікарем назавжди, як шрами, — він важко зітхнув, і в його голосі почулася глибока втома. — Я так розумію, ви прийшли не за медичною консультацією. Ходімо вип’ємо кави. Тут поруч є тихе місце.
Вони сиділи в маленькій, майже порожній кав’ярні навпроти клініки. Лікар Савченко замовив собі еспресо, але навіть не доторкнувся до нього, уважно слухаючи плутану, емоційну розповідь Ірини про шантажиста Зборовського і розбиті надії.
— Так, я чудово пам’ятаю ту руду медсестру Марину, — сказав він, коли Ірина нарешті замовкла. Його голос був тихим, але твердим. — Після тієї фатальної ночі її ніби підмінили. Вона ходила, як привид, у неї тремтіли руки.
— Що саме сталося в ту ніч, Михайле Сергійовичу? Благаю вас, скажіть правду! — Ірина стиснула руки в замок так, що кісточки побіліли.
— Вашого племінника привезли в реанімацію в критичному стані. Ми боролися за його життя кілька годин поспіль. Це було справжнє пекло, — лікар замовк, дивлячись у свою чашку з кавою, що вже давно охолола.
— А що потім? — Артем подався вперед.
— Марина чергувала в ту зміну. І ще одна старша медсестра… Її теж уже давно немає в живих.
Він повільно підняв свої втомлені, мудрі очі на Ірину і витримав довгу паузу.
— Можливо, вам справді варто знати правду, якою б страшною вона не була для інших, — повільно, карбуючи кожне слово, промовив Савченко. — Той маленький хлопчик… він вижив. Його серце забилося рівно. Але в офіційних документах записали зовсім інше.
Ірина миттєво зблідла, ніби з неї викачали всю кров. Вона відкрила рота, але не змогла вимовити ні звуку.
— Чому? Як таке взагалі можливо в державній лікарні?! — обурено видихнув Артем.
— У ту ж саму ніч до нас приїхала одна сім’я зі столиці. З Києва. Дуже багаті, неймовірно впливові люди зі зв’язками на самому верху, — голос лікаря став ще тихішим. — Їхня власна дитина, такого ж віку і статури, помирала в нашій сусідній палаті від важкої вродженої вади серця. Рахунок йшов на години.
— Господи… — прошепотіла Ірина, закриваючи рот долонею.
— Я дізнався про все це набагато пізніше. Марина не витримала докорів сумління і проговорилася мені перед самим своїм звільненням. Вони банально купили головного лікаря. Підробили всі медичні висновки та свідоцтва про смерть. Вашого хлопчика таємно вивезли до столиці тієї ж ночі як їхнього сина, а того… того, на жаль, оформили як загиблого в ДТП.
Артем міцно стиснув руку дружини. Від цієї цинічної, жахливої правди холола кров.
— У вас є хоч якась інформація про ту київську сім’ю? Прізвище, імена? — запитав він.
— Прізвище — Терещенко. Батько — великий бізнесмен, забудовник. — Лікар дістав із внутрішньої кишені піджака свій старий шкіряний блокнот, щось швидко і розмашисто написав на аркуші і акуратно вирвав його. — Ось, тримайте. Тут усе, що я зміг згадати і зберегти в пам’яті. Імена, приблизні дати. Пробачте мені, Ірино. Пробачте, що як боягуз мовчав стільки довгих років.
— Дякую вам… — Ірина тремтячими пальцями взяла дорогоцінний аркуш паперу, на якому було написано ім’я її живого племінника. — Просто безмежно дякую вам за правду.
Коли вони вийшли з кав’ярні у прохолодний львівський вечір, Артем помітив, як дружина судомно намагається стримати істерику. Її плечі дрібно тряслися.
— Гей, ти чого? — він ніжно обхопив її обличчя долонями. — Він живий! Ти розумієш це? Всі ці десять страшних років він був живий, ріс, ходив до школи. І тепер у нас є абсолютно реальний слід. Ми його знайдемо!
— Я так боюся… — прошепотіла вона крізь сльози, тулячись до його грудей.
— Чого саме ти боїшся?
— Того, що він безмежно щасливий у тій чужій родині. Що вони люблять його. А ми зараз просто увірвемося і назавжди зруйнуємо його життя цією правдою.
— Ми нічого не будемо руйнувати, — Артем поцілував її у скроню, заспокоюючи. — Спочатку ми просто поїдемо до Києва і знайдемо його. Просто подивимося. А вже потім… потім ми сядемо і всі разом вирішимо, як вчинити правильно.
Вдома на них з нетерпінням чекала Аліса. Побачивши обличчя батьків, які щойно повернулися від лікаря, вона миттєво підскочила з дивана, відкинувши телефон.
— Ви щось дізналися? — її голос задзвенів від напруги.
— Так, сонечко, — Ірина скинула пальто і, підійшовши ближче, міцно обійняла доньку. Її очі знову наповнилися сльозами, але це були сльози величезного полегшення. — Твій братик… він живий. І тепер ми абсолютно точно знаємо, де його шукати.
— Значить, у мене правда є рідний брат? Живий? — дівчинка затамувала подих, боячись повірити в це диво.
— Є. Тільки нам усім зараз належить пройти дуже складний і емоційний шлях, — Артем погладив доньку по голові. — І ми маємо бути мудрими.
Тієї ночі в квартирі Коваленків ніхто не міг заснути. Кожен думав про цього невідомого хлопчика, який живе десь далеко в столиці, ходить до школи, радіє життю і навіть не підозрює про своє справжнє, трагічне минуле.
Наступного ранку Артем зателефонував на роботу і взяв кілька днів відгулу за власний рахунок. Вони з Іриною та Алісою годинами сиділи над ноутбуком, ретельно вивчаючи кожну крихту інформації, яку тільки могли знайти у відкритому доступі про родину київського бізнесмена Терещенка.
— Ось, дивись, — Ірина тремтячим пальцем вказала на екран монітора. — Терещенко Андрій Павлович, відомий столичний забудовник, меценат. Його дружина — Олена, власниця мережі галерей. А ось і їхній син… Максим. Йому рівно дванадцять років. Це точно він.
Артем невідривно вдивлявся у професійну фотографію світловолосого підлітка на сайті престижного столичного ліцею. Ті самі ясні, розумні очі, що й у загиблого Кості. Та сама лінія підборіддя, той самий відкритий погляд.
— Написано, що він перший відмінник у своєму потоці, багаторазовий переможець всеукраїнських олімпіад з математики та фізики, — з гордістю прочитала Аліса, зазираючи через плече батька.
— Як і його справжній батько, — тихо, з теплою усмішкою промовила Ірина, торкаючись екрана кінчиками пальців. — Костя теж колись перемагав на всіх міських олімпіадах. Це гени, їх нічим не зітреш.
— Що будемо робити далі? — серйозно запитав Артем, закриваючи вкладку браузера.
— Ми поїдемо до столиці, — твердо відповіла дружина. — Я просто зобов’язана його побачити. Хоча б здалека, хоча б на одну хвилиночку.
— А потім? Що ми йому скажемо?
— Не знаю… — Ірина важко зітхнула і закрила ноутбук. — Може, нам просто потрібно на власні очі переконатися, що з ним усе добре. Що він росте в любові і ні в чому не має потреби.
У двері подзвонили. На порозі, як завжди вчасно, стояла Ніна Петрівна з незмінним контейнером свіжих пирогів. Побачивши їхні зосереджені обличчя, вона все зрозуміла без слів.
— Ну що, знайшли свою пропажу?
— Знайшли, мам. Він у Києві, живе в дуже забезпеченій сім’ї, — відповів Артем. — І тепер ми абсолютно не знаємо, що з цим усім робити. Як вчинити правильно.
— А що тут довго думати? — мудра жінка поставила випічку на стіл і сіла поруч. — З одного боку, правда завжди краща за найсолодшу брехню. Але з іншого… подумайте про дитину. Для нього ті люди — його єдині мама і тато. Вони його виростили, виходили, дали йому все. Не рубайте з плеча, діти. Спочатку просто подивіться.