Марина вдячно закивала, цілуючи Зоряні руки, і швидко вибігла з холу, розчиняючись у сірому київському дні.
Домовитися з Орестом Ковальським виявилося завданням із зірочкою. Коли Зоряна зайшла до його кабінету і виклала всю правду, завідувач подивився на неї так, ніби вона запропонувала йому підпалити лікарню.
— Ви з глузду з’їхали? — прошипів він, нервово протираючи окуляри. — У нас елітний медичний заклад, а не студія для зйомок дешевого ток-шоу! Якщо дружина або цей його Цербер-партнер дізнаються, що ми пустили в реанімацію вагітну коханку, нас розіпнуть у пресі!
— Оресте Петровичу, я прошу вас як лікаря, а не як адміністратора, — Зоряна дивилася йому прямо в очі, не кліпаючи. — Він здається. Уночі він марив нею. Ви самі знаєте, як потужний емоційний стимул впливає на нейропластичність і загальний тонус таких хворих. Якщо він дізнається, що стане батьком, він знайде сили вижити. Дайте їй дві хвилини. Ніхто нічого не дізнається.
Ковальський довго мовчав, розглядаючи краплі дощу на склі. У ньому боролися суворий бюрократ і справжній лікар, який знав, що людська психіка здатна творити дива, не підвладні жодним протоколам.
— Дві хвилини, Зоряно, — глухо відповів він. — І якщо це вилізе боком… ми обидва шукатимемо нову роботу.
О пів на восьму вечора, коли коридори відділення занурилися в напівтемряву, Зоряна провела Марину через службовий ліфт. Вона допомогла їй одягнути стерильний одноразовий халат, маску та бахіли. Марина трусилася від страху, немов осиковий лист.
Коли вони тихо зайшли до палати інтенсивної терапії, дівчина ледь не знепритомніла. На широкому функціональному ліжку, обплетений десятками дротів та трубок, лежав її сильний, владний чоловік, який зараз здавався крихким, мов порцеляна. Апарати ритмічно пищали, відраховуючи його пульс.
Марина на тремтячих ногах підійшла до ліжка. Вона боялася навіть торкнутися його, щоб не потривожити катетери. Впавши на коліна біля узголів’я, вона обережно, кінчиками пальців, погладила його бліду щоку і нахилилася до самого вуха.
— Грішо… рідний мій… — її голос зривався на гарячковий шепіт, змішаний зі сльозами. — Я тут. Я з тобою. Ти маєш бути сильним, чуєш? Ти не смієш мене покинути.
Савицький не реагував. Його груди повільно здіймалися в такт апарату штучної вентиляції.
— Грішо, благаю тебе… — Марина поклала його безвольну долоню собі на живіт. — Відчуваєш? У нас буде малюк. Ти скоро станеш татом. Наш хлопчик… він уже тут. Повертайся до нас, будь ласка!
Зоряна, яка стояла біля дверей “на варті”, відчула, як до горла підкотив клубок. Вона дивилася на монітори. І раптом, попри повну зовнішню нерухомість пацієнта, лінія його пульсу на екрані ледь помітно змінилася, стала частішою. А пальці Савицького, які лежали на животі Марини, раптом ледь вловимо здригнулися. Це міг бути просто рефлекс, спазм ослаблених м’язів, але для Марини це стало справжнім знаком з неба.
— Він почув… Зорю, він мене почув! — крізь сльози прошепотіла вона.
— Час, Марино, треба йти, — Зоряна обережно потягнула її за плече. — Якщо Альона повернеться раніше…
Вона вивела Марину з клініки чорним ходом. Залишившись сама в холодному, порожньому коридорі, Зоряна сперлася на стіну і заплющила очі. Їй було страшно. Вона розуміла, що щойно власноруч запустила механізм бомби уповільненої дії. Коли Григорій Савицький отямиться і правда вийде назовні, цей ідеальний фасад столичного багатства розлетиться на друзки, і шрапнель від цього вибуху неминуче зачепить усіх, хто був поруч.
Наступні кілька діб у «Столичній Перлині» минули, наче в густому тумані. Імуносупресивна терапія, призначена завдяки спостережливості Зоряни, дала пацієнту той самий крихітний шанс, за який його виснажений організм вчепився мертвою хваткою. Григорій Савицький повільно, міліметр за міліметром, віддалявся від межі небуття. Він уже міг самостійно розплющувати очі і навіть намагався щось шепотіти, хоча свідомість ще часто плуталася від дії сильних препаратів.
Альона практично не залишала клініку. Збоку могло здатися, що вона взірець відданої дружини. Але Зоряна, яка непомітно прибирала в коридорах і міняла постіль, бачила інше. Очі Альони бігали, телефон не змовкав від повідомлень юристів, а її нервозність лише зростала. Жінка відчувала, що втрачає контроль. Чоловік живий, але він змінився. У його погляді, коли він дивився на дружину, більше не було навіть тієї звичної ділової поваги — лише якась глибока, відчужена втома.
А ще Альону страшенно дратувала одна деталь: ця молоденька санітарка.
Дружина олігарха не могла не помітити, як змінилося ставлення лікарів до дівчини в синій уніформі. Завідувач Ковальський вітався з нею за руку, а завжди пихатий Завадський перестав відпускати уїдливі жарти. До того ж, Альона краєм вуха почула від балакучих медсестер історію про те, як прибиральниця “переписала діагноз”.
У хворій від стресу уяві Альони миттєво склався пазл, далекий від реальності. «Чому вона так убивається за чужим чоловіком? Чому ночами сидить під його палатою? — думала дружина, стискаючи тонкі губи. — Гроші? Бажання вислужитися перед багатієм? Чи, може… вона і є та сама причина, через яку наш шлюб останні роки тріщить по швах?»
Того вечора Зоряна затрималася після зміни, перевіряючи запаси стерильних бинтів у маніпуляційній. Щойно вона зачинила шафу, двері кабінету безшумно відчинилися. На порозі стояла Альона. Жінка демонстративно повернула ключ у замку зсередини, відрізаючи санітарці шлях до відступу.
— Доброго вечора. Ви Зоряна, якщо не помиляюся? — її голос лунав тихо, але в ньому брязкала сталь. Альона повільно наблизилася, немов хижак, що заганяє жертву в кут.
