— Так, — Зоряна внутрішньо зібралася, хоча серце тривожно тьохнуло. Вона поправила халат. — Чим можу допомогти, Альоно Вікторівно? Щось потрібно для чоловіка?
— Для мого чоловіка мені від вас точно нічого не потрібно, — Альона схрестила руки на грудях. Її погляд ковзав по простому обличчю дівчини, шукаючи ознаки провини. — Я хочу знати, у яку гру ви тут граєте.
— Я не розумію, про що ви… — щиро здивувалася санітарка.
— Не прикидайтеся дурненькою! — просичала дружина банкіра, ступивши ще ближче. Від неї віяло дорогим парфумом і відвертою агресією. — Уся клініка гуде про вашу геніальність. Ви, звичайна прибиральниця, раптом стаєте янголом-охоронцем мого чоловіка. Ви не відходите від його палати. Чого ви чекаєте? Що Григорій отямиться і відпише вам квартиру на Печерську на знак подяки? Чи, може, ви мітили на моє місце ще до того, як він потрапив сюди?
Зоряна ледь не задихнулася від такого несправедливого, брудного звинувачення. Їй стало фізично гидко.
— Як ви можете таке казати? — голос дівчини задзвеніли від образи, але вона не відвела погляду. — Я вперше в житті побачила вашого чоловіка, коли його привезли сюди на каталці! У мене й у думках не було шукати якоїсь вигоди. Я просто колись вчилася на лікаря і не змогла пройти повз лікарську помилку! Я рятувала людину, розумієте? Просто людину!
Альона хижо примружилася.
— Людину… Які високі слова. У Києві ніхто нічого не робить просто так, дівчинко. Запам’ятай: мій чоловік — це ласий шматок, але він мій. Якщо я ще раз побачу, як ти крутишся біля нього, або якщо дізнаюся, що між вами щось є… я використаю всі свої зв’язки. Ти не те що в медицину не повернешся, ти навіть двірником у цьому місті не влаштуєшся. Я тебе зітру.
Зоряна стояла рівно, хоча всередині все тремтіло. Яка ж іронія долі! Ця жінка влаштовує їй сцени ревнощів, погрожує знищити її життя, навіть не підозрюючи, що справжня загроза — вагітна Марина — сидить десь у номері готелю і чекає свого часу. Зоряна знала секрет, який міг би просто зараз розбити Альону на друзки, але її совість не дозволила б їй завдати такого підлого удару.
— Мені не потрібні ні ваші гроші, ні ваш чоловік, — з холодною гідністю відповіла санітарка. Вона підійшла до дверей і рішуче відімкнула замок. — А вам я б радила менше думати про інтриги і більше — про те, що Григорію зараз справді потрібна підтримка, а не ваші підозри. Дозвольте пройти.
Вона вийшла з маніпуляційної, залишивши Альону наодинці з її отрутою та страхами.
Але всі ці дрібні людські чвари втратили будь-який сенс наступного ранку. Доля вирішила перевірити їх усіх на міцність ще раз.
Близько одинадцятої години, коли відділення жило у своєму звичному ритмі, з палати Савицького пролунав глухий стогін, який миттєво перейшов у хрип. Чергова медсестра влетіла всередину і за секунду вискочила в коридор, кричучи не своїм голосом:
— Кровотеча! Срочно хірурга! Завадського сюди, бігом!!
Зоряна, яка якраз мила підлогу біля посту, кинула швабру і побігла слідом за Максимом Завадським, який кулею вилетів з ординаторської.
Картина в палаті була жахливою. Савицький лежав на боці, його обличчя стало білим, мов крейда. Він тримався руками за живіт, а з рота сочилася темна кров. Його пульс на моніторі стрімко падав, а тиск пробивав критичне дно. Ослаблена запаленням печінка не впоралася з навантаженням, і вени стравоходу — тонкі, наче папір, судини — не витримали. Вони луснули, відкривши масивну внутрішню кровотечу. Без негайного втручання він міг померти від крововтрати за лічені хвилини.
— Варикозне розширення вен стравоходу, розрив! — блискавично оцінив ситуацію Завадський. З нього миттєво злетіла вся столична пиха. Зараз він був не мажором, а справжнім польовим хірургом. — Немає часу везти в операційну! Ендоскопічну стійку сюди, негайно! Готуємо лігатури!
Почалося справжнє пекло. Палату наповнив хаос: крики медсестер, дзенькіт інструментів, блимання червоних тривожних ламп на моніторах. Альона, яка прибігла на шум, завмерла у дверях, притиснувши руки до рота в німому жаху. Зоряна обережно відвела її вбік, щоб не заважала реаніматологам.
Завадський діяв з ювелірною точністю, незважаючи на те, що його лоб вкрився рясним потом. Він вводив зонд, намагаючись знайти джерело кровотечі в темряві залитого кров’ю стравоходу, і накладав лігатури — спеціальні кільця, які мали перетиснути розірвані вени. Кожна секунда тягнулася як година. Пацієнт балансував на найтоншій межі. Тиск падав.
— Давай, Григорію, не смій у мене помирати! — крізь зуби гарчав хірург, не відриваючи погляду від монітора ендоскопа. — Затискач! Ще один! Тримайте його!
Ця битва тривала майже сорок хвилин. Сорок хвилин абсолютного напруження, коли всі забули, хто перед ними — мільйонер чи безхатько. Залишилося тільки життя, яке намагалося вислизнути, і лікарі, які відчайдушно тягнули його назад.
Коли монотонний писк монітора нарешті змінився на ритмічне серцебиття, а показники тиску почали повільно повзти вгору, Завадський знесилено опустив руки.
— Зупинили, — хрипло видихнув він. — Ми її зупинили. Капайте плазму, багато.
Хірург вийшов у коридор. Він виглядав так, ніби його пропустили через м’ясорубку. Медичний костюм прилип до мокрої спини, руки дрібно тремтіли. Він підійшов до найближчого стільця, стягнув закривавлені рукавички і безсило впав на сидіння, відкинувши голову на холодну стіну.
Зоряна мовчки підійшла до нього і простягнула паперову серветку та склянку води.
Завадський розплющив очі, взяв воду, зробив кілька великих ковтків і важко подивився на дівчину.
— Живий, — тихо сказав він, відповідаючи на її німе запитання. — На соплях, але живий.
Він помовчав кілька секунд, крутячи в руках пластикову склянку. У цьому довгому, тьмяно освітленому коридорі він раптом відчув нездоланну потребу сказати те, що висіло на душі з того самого дня в ординаторській.
— Знаєш, Зорю… — його голос звучав глухо, без звичних саркастичних ноток. — Я був абсолютним негідником. Я дивився на тебе як на порожнє місце, знущався. А якби не ти… якби ти тоді не пробилася до нас зі своїми аналізами, він би сьогодні не дожив до цієї кровотечі. Його печінка відмовила б ще три дні тому.
Максим Завадський, зірка елітної хірургії, важко зітхнув і подивився їй прямо в очі.
— Я хочу вибачитися перед тобою. За кожне своє зневажливе слово. Ти справжній медик, Зорю. У тебе серце лікаря. І я… я маю повчитися в тебе людяності. Пробач мені, якщо зможеш.
Зоряна відчула, як до горла підступає гаряча хвиля емоцій. Вона бачила перед собою не того зарозумілого хлопчика-мажора, а втомленого, справжнього лікаря, який щойно вирвав людину з лап смерті і нарешті зрозумів ціну власним помилкам.
— Все гаразд, Максиме Юрійовичу, — вона тепло, щиро усміхнулася йому крізь сльози, які блиснули на віях. — Ви щойно зробили неймовірне. Він житиме. І це головне.
У цей момент лід між ними розтанув назавжди. Трагедія, яка ледь не сталася за стінами палати, зробила те, чого не могли зробити жодні посадові інструкції — вона повернула їм усім повагу одне до одного. Але Зоряна навіть не здогадувалася, що найголовніше потрясіння, яке переверне її власне життя, чекало на неї попереду.
