Мікроскопічна тріщина в лопатці компресора, непомітна під час наземних перевірок, не витримала колосального тиску. Металева пластина відірвалася з шаленою швидкістю. Наслідки вдарили по літаку блискавично. Відірваний шматок металу почав нещадно шматувати сусідні лопатки турбіни, перетворюючи нутрощі двигуна на м’ясорубку. Виник колосальний дисбаланс ротора. За долі секунди розпечений двигун просто почав розривати сам себе на шматки.
Першим симптомом у кабіні пілотів став звірячий, зубодробильний струс. Літак ніби налетів на невидиму бетонну стіну просто посеред ясного неба. Кабіну трусонуло так сильно, що пілотів ледь не повикидало з крісел, попри туго затягнуті ремені.
Панель приладів миттєво перетворилася на новорічну ялинку — спалахнули десятки червоних аварійних індикаторів, а тишу розірвав пронизливий, нестерпний вереск сирен.
— Пожежа другого! — зірваним до хрипу голосом крикнула Савченко, в її очах відбився чистий, тваринний адреналін.
Але перш ніж досвідчений капітан Гармаш устиг хоча б дотягнутися до важелів пожежогасіння, ситуація перейшла межу катастрофи. Вибух у надрах турбіни був настільки потужним, що розпечені осколки прошили алюмінієву обшивку крила наскрізь. Ці металеві бризки, як шрапнель, перерізали життєво важливі гідравлічні магістралі та знищили головні пучки електропроводки.
Минуло менше тридцяти секунд, а величезний лайнер повністю втратив первинну систему управління. Слідом померла резервна гідравліка. Електродистанційна система керування (fly-by-wire), гордість сучасних інженерів, просто відключилася.
Гармаш із побілілими кісточками вчепився у штурвал, відчайдушно намагаючись вирівняти багатотонну машину. Літак почав різко, неконтрольовано завалюватися на праве поранене крило. Капітан тягнув на себе важіль, але відчував лише мертвий опір металу — 300-тонний левіафан залишився без керма.
— Мейдей, мейдей, мейдей! — закричав Гармаш в ефір на аварійній частоті, намагаючись перекрити гуркіт руйнування. — «Київ-Радар», це «СкайЛенд 847». Множинна відмова систем! Ми втратили правий двигун і керування!
У пасажирському салоні затишний ранок миттєво перетворився на філію пекла. Різка втрата висоти та дика вібрація спровокували миттєву паніку. З пластикових панелей над головами посипалися жовті кисневі маски. Багажні полиці не витримали перевантаження — важкі валізи та сумки полетіли просто на голови людей.
Салон наповнився несамовитими криками. Літак жбурляло з боку в бік, наче пластикову іграшку в пральній машині. Пасажири, паралізовані первісним жахом, гарячково смикали паски безпеки, молилися і намагалися розчути хоч слово з команд переляканих бортпровідників.
Бізнесмен у кріслі поруч із Валерією побілів як стіна, втиснувшись у спинку. Бабуся з Тернополя закрила очі руками, гучно читаючи молитву.
Але у кріслі 23С паніки не було. Валерія Гончар не кричала і не хапалася за маску. Вона рахувала.
Її натренований слух безпомилково ідентифікував цю специфічну какофонію звуків — це був класичний помпаж та відрив лопаток компресора. Її холодні очі невідривно стежили за лінією горизонту у вікні. Оцінивши кут крену та мляву реакцію корпусу на аеродинамічний опір, її мозок блискавично видав діагноз: масштабна втрата гідравліки.
Поки сотні людей навколо прощалися з життям, Лєра вже склала повну технічну картину того, що відбувається, і подумки перебирала варіанти порятунку. Вона точно знала одне: у гарних, глянцевих підручниках для цивільних пілотів немає жодної сторінки, яка пояснює, як вижити з такими пошкодженнями.
За броньованими дверима кабіни розгорталася справжня битва за виживання. Капітан Михайло Гармаш та другий пілот Ірина Савченко працювали з тією відчайдушною, майже механічною ефективністю, яка притаманна лише професіоналам, загнаним у глухий кут. Багатотонний лайнер невблаганно провалювався у повітряну прірву. Висотомір відраховував втрату майже тисячі метрів щохвилини — швидкість, яка не залишала шансів на порятунок. Жорстка, зубодробильна вібрація не вщухала ні на секунду, змушуючи цифри на яскравих дисплеях розмиватися перед очима.
— Іро, давай резервну гідравліку, негайно! Смикай аварійний контур! — проревів Гармаш, напружуючи всі м’язи спини та рук, щоб хоч якось утримати штурвал, який бився і виривався, немов скажений звір.
Пальці Савченко блискавично пробігли по верхній панелі, зірвавши захисний ковпачок. Вона до хрусту в суглобах потягнула на себе важіль активації резервної системи.
— Тиск у резервному контурі є, але рулі висоти мертві! — відпортувала Ірина. Її голос дзвенів від контрольованого жаху, перекриваючи виття сирен. — Первинна і вторинна магістралі порожні. Михайле, ми летимо на некерованій металевій бляшанці. Нас нічого не тримає!
Динамік радіостанції несамовито тріщав. Наземний центр «Київ-Радар» уже побачив аномалію на своїх екранах і намагався пробитися крізь перешкоди.
— Борт «СкайЛенд 847», докладіть про ваш статус. Які ваші наміри? — пролунав у навушниках напружений голос столичного диспетчера.
Гармаш натиснув тангенту передачі на штурвалі. Незважаючи на те, що його серце калатало десь у горлі, а сорочка миттєво прилипла до мокрої спини, голос командира прозвучав напрочуд рівно:
— «Київ-Радар», це 847-й. Маємо тотальну відмову гідравліки та критичну втрату керування. Падаємо крізь ешелон двісті сімдесят. Зупинити зниження неможливо. Готуйте екстрені служби.
У цей самий час, за сорок кілометрів від епіцентру трагедії, пара українських винищувачів Су-27 отримала термінову радіограму від військового сектора управління польотами.
— «Сокіл-Ведучий», це командний пункт «Зоря», — різко пролунав наказ у шоломофоні командира ескадрильї Андрія Мороза. — Фіксуємо надзвичайну ситуацію з цивільним пасажирським бортом компанії «СкайЛенд». Лайнер у стані некерованого падіння. Наказ: негайне перехоплення, візуальна розвідка та супровід цілі.
Мороз коротко підтвердив наказ і агресивним, вивіреним рухом ручки управління кинув свій важкий винищувач у крутий віраж, лягаючи на новий курс перехоплення.
— «Сокіл-2», не відставай, тримайся за моїм хвостом, — скомандував він веденій. — Йдемо дивитися, що там коїться у цивільних.