Коли стрімкі силуети Су-27 наблизилися до вказаних координат, старший лейтенант Дарина Тарасюк відчула, як по спині побіг холодний піт. Побачивши на власні очі велетенський пасажирський літак, що хаотично розгойдувався з крила на крило, залишаючи за собою густий шлейф чорного диму від правого двигуна, вона усвідомила власну безпорадність. Вони — еліта бойової авіації, озброєні до зубів, але чим вони можуть допомогти цьому пораненому сталевому киту, який каменем летів до землі? Хіба що стати безмовними свідками його останніх секунд.
А тим часом у пасажирському салоні хаос сягнув апогею. Через безперервну турбулентність людей жбурляло в кріслах, ремені безпеки впивалися в тіла, залишаючи синці. Старший бортпровідник Марко Величко, тримаючись за спинки сидінь, намагався перекричати загальний галас. Його фірмова, відрепетирована роками привітна усмішка зникла безслідно. Обличчя зблідло, але він продовжував виконувати свій обов’язок.
— Шановні пасажири, згрупуйтеся! Пригніть голови до колін і максимально затягніть ремені! — волав Величко через ручний мегафон, оскільки внутрішній зв’язок вже почав давати збої.
Саме тоді, у кріслі 23С, Валерія Гончар перейшла до активних дій. Поки її сусіди заливалися сльозами і прощалися з життям, вона розстебнула рюкзак і дістала звідти невеликий тактичний радіоприймач — професійний сканер частот, з яким не розлучалася з часів служби. Швидко покрутивши коліщатко налаштувань, вона зловила аварійну хвилю, на якій екіпаж спілкувався з вежею. Почуте лише підтвердило її найпохмуріші розрахунки: множинна відмова систем управління робила політ за цивільними мануалами фізично неможливим.
Лєра рішуче відстебнула пасок і підвелася. Літак саме різко клюнув носом, і кількох людей попереду відкинуло на спинки крісел, але ідеальне відчуття балансу, натреноване роками вестибулярних тренувань, дозволило їй встояти. Вона рушила проходом у бік кабіни пілотів упевненим, хижим кроком людини, яка не має права на помилку.
Біля самої штори, що відділяла бізнес-клас від зони екіпажу, їй перегородив дорогу Марко Величко.
— Дівчино, ви збожеволіли?! Негайно сядьте на місце і пристебніться! — зірвався на крик бортпровідник, виставляючи вперед руку. — Це суворий наказ екіпажу!
Валерія зупинилася і подивилася йому просто у вічі. У її погляді не було ні краплі паніки, істерики чи страху. Там був лише абсолютний, крижаний спокій, від якого віяло металом.
— Мені потрібно потрапити до капітана Гармаша. Негайно, — промовила вона тихо, але з такою владною інтонацією, що Марко мимоволі відсахнувся. — Я майор Валерія Гончар, діючий пілот Повітряних Сил України. У мене за плечима реальний досвід порятунку бортів із тотальною відмовою гідравліки. Відійди, якщо хочеш жити.
Величко відкрив рота, щоб заперечити. Усі корпоративні інструкції кричали про те, що доступ сторонніх до кабіни категорично заборонений. Але щось у поставі цієї дівчини у розтягнутому светрі змусило його заціпеніти. Вона випромінювала таку колосальну, концентровану силу і впевненість, яку він ніколи не зустрічав навіть серед найдосвідченіших екзаменаторів авіакомпанії.
Не чекаючи, поки стюард оговтається, літак знову хитнуло, і салон наповнився новим витком вереску системи попередження про зіткнення із землею (GPWS). Зрозумівши, що часу на ввічливість більше немає, Валерія просто відсторонила Величка плечем і рвонула двері кабіни, які в метушні забули заблокувати зсередини.
Перед нею відкрилася страшна картина: обидва пілоти, зціпивши зуби, мертвою хваткою тримали штурвали, намагаючись вирівняти лайнер, що стрімко завалювався в штопор.
— Капітане Гармаш! — її голос розітнув какофонію аварійних сирен, немов хірургічний скальпель. — Майор Повітряних Сил Валерія Гончар, позивний «Фенікс». Ваші протоколи мертві. Я знаю, як вивести цю машину з падіння!
Гармаш різко обернувся. Його першою емоцією була лють. Ситуація і так вийшла з-під контролю, а тут ще й збожеволіла пасажирка вривається у святая святих.
— Жінко, ви з глузду з’їхали?! Геть із кабіни! Зараз не час для ваших істерик! — гаркнув він, знову перемикаючи увагу на мертвий авіагоризонт.
— Капітане, припиніть боротися зі штурвалом, це марно! — різко перебила його Валерія, миттєво скануючи показники приладів через його плече. — У вас повністю витекла гідравліка і розтрощено кермові поверхні правого крила. Якщо ви продовжите тягнути штурвал на себе, ми увійдемо у плоский штопор через сорок секунд!
Ірина Савченко шоковано округлила очі, почувши абсолютно точний, професійний діагноз від сторонньої дівчини в джинсах.
— Звідки… звідки ви знаєте наші параметри?! — вигукнула вона, витираючи піт з чола.
— Я слухала вашу аварійну частоту і зараз бачу ваші екрани, — чітко відчеканила Лєра. — Я провела сотні годин у симуляторах та реальних бойових вильотах, відпрацьовуючи саме цей сценарій. Ваші цивільні алгоритми тут не спрацюють. Нам потрібні ручні техніки пілотування підбитої машини.
Літак видав страшний скрегіт і провалився ще глибше. Гармашу довелося впертися ногами в панель, щоб не дати лайнеру перевернутися догори дриґом.
— Які ще, в біса, техніки?! — з відчаєм у голосі крикнула Савченко.
Валерія зробила крок уперед, ставши між їхніми кріслами, ближче до центрального п’єдесталу з ручками управління двигунами (РУД).
— Ви намагаєтеся керувати ним як літаком, а повинні керувати ним як снарядом, — швидко пояснювала вона. — Гідравліки немає, тому забудьте про штурвал. Ми будемо тримати курс виключно за рахунок диференційної тяги лівого двигуна і жорсткого ручного контролю керма напрямку. Тангаж будемо ловити імпульсами тримера.
— Диференційна тяга на одному двигуні на такій масі?! — перепитав Гармаш, хоча його мозок, мозок старого авіатора, вже почав чіплятися за шалену логіку її слів.
— Саме так. Лівий, вцілілий двигун даватиме не лише швидкість, а й працюватиме як балансир. Якщо ми ювелірно дозуватимемо потужність і битимемо по педалях керма напрямку, ми зможемо вести цю трьохсоттонну махіну, як важкий бомбардувальник із відбитим хвостом. Я робила це раніше. І не раз.
За склом кабіни стрімко виростали ліси Житомирщини. Земля наближалася з такою невідворотністю, що перехоплювало подих. Вони пробили позначку у вісімнадцять тисяч футів. Час пішов на секунди.
— Ви справді саджали борти без гідравліки? — голос Гармаша здригнувся, але в ньому вже не було злості — лише відчайдушна надія потопаючого.
— Закони фізики та аеродинаміки не відрізняють легкий винищувач від пасажирського “Боїнга”, капітане. Фізика однакова для всіх. Різниця лише в інерції. Пустіть мене до важелів! — скомандувала Валерія.