Денис мовчки кивнув і присунув до себе ноутбук.
Наступного дня, до обіду, Руслан дзвонив тричі. Максим методично ігнорував виклики, дозволяючи їм переходити на автовідповідач. Голосові повідомлення вітчима були ідеально відкалібровані: теплі, стурбовані, з нотками батьківської турботи та пропозиціями “все пояснити”.
“Максиме, синку, є певний контекст, якого ти не знаєш”, — лунав із динаміка оксамитовий баритон адвоката. — “Мама була дуже розгублена і дещо не в собі в останні тижні. Ті ліки… вони впливали на її пам’ять. Приїжджай додому, ми сядемо і спокійно з усім розберемося”.
Це був голос людини, яка витратила десятиліття на імітацію щирості й сама забула, що це лише гра.
Максим провів увесь ранок не вдома, а в архівному читанні та закритих базах даних юридичних осіб. Богдан Радченко, як з’ясувалося, був не просто інженером, а власником невеликої, але надзвичайно прибуткової компанії “Дніпровський Буд-Інвест”. За рік до його смерті компанія втягнулася у жорсткий судовий конфлікт за величезну ділянку землі на березі річки, вартість якої в рази перевищувала офіційну оцінку.
Назва компанії-опонента у найперших документах була акуратно підчищена, але реєстраційні номери угод ідеально збігалися з документами в архіві спадщини Богдана. Ці документи свого часу оформлював і завіряв ніхто інший, як молодий, тоді ще нікому не відомий юрист із щойно отриманою ліцензією — Руслан Макаров.
Ось воно. Брудно, цинічно і геніально просто. Руслан не просто вкрав чужу дружину. Він вкрав розкішну землю, прибрав чоловіка, який тримав на неї державні акти, і витратив тридцять років, будуючи своє респектабельне столичне життя на цьому беіменному цвинтарі.
Телефон задзвонив. Це був Денис.
— Знайшов, — коротко кинув він. — Антоніна Діденко. Шістдесят один рік. Живе в Трипіллі, це хвилин сорок-п’ятдесят на південь від Києва. Цифровий слід мінімальний: ніяких соцмереж, картками майже не користується, суцільна готівка і тихе життя. Я перевірив номер і додзвонився їй.
Денис зробив паузу, ніби зважуючи наступні слова.
— Вона підняла слухавку, Максе. І сказала — цитую дослівно: “Я дуже довго чекала, що хтось подзвонить мені щодо цього”.
Максим уже тягнувся за ключами від машини.
Осінній Київ залишився позаду, розчинившись у сирому тумані, коли Максим звернув на Обухівську трасу. Будинок Антоніни Діденко стояв на самому краю Трипілля, у кінці довгої гравійної дороги, що круто спускалася до Дніпра. Це була скромна, акуратно побілена хата, оточена тією навмисною, глухою тишею, яку люди роками вибудовують навколо себе, коли від чогось ховаються.
Антоніна вже чекала його на ґанку, навіть не дочекавшись, поки він постукає. Вона спостерігала за під’їзною дорогою з вікна. Це була мініатюрна, обережна жінка з густою сивиною у волоссі та втомленими очима, які тридцять років тримали в собі смертельну таємницю.
Вона мовчки запросила його до хати, заварила трав’яного чаю і сіла навпроти за старий кухонний стіл. У її рухах не було жодних виправдань чи метушні.
— За рік до його загибелі ми з Богданом були дуже близькими друзями і партнерами по проєктах, — почала вона тихо, але твердо. — Ми обоє почали помічати, що в компанії відбуваються дивні речі. Активи рухалися без його підпису. Реєстраційні документи на землю, перекази величезних сум на рахунки якихось незрозумілих ТОВ.
— І все це було пов’язано з його новим юридичним консультантом? — уточнив Максим.
— Саме так. З Русланом Макаровим, якого йому хтось нав’язав “для вирішення питань” у міськраді.
Антоніна обхопила гарячу чашку обома руками, ніби намагаючись зігрітися від спогадів.
— У той день я була на Київському морі, неподалік від місця, де Богдан рибалив зі свого човна, — її голос злегка затремтів. — Я бачила другий катер. Спортивний, без розпізнавальних знаків. Пізніше, через власні канали, я дізналася, що він був зареєстрований на фіктивну фірму-одноденку. Я бачила здалеку, що на воді виник якийсь конфлікт. Двоє чоловіків перебралися на човен Богдана. А потім… катер різко розвернувся і пішов у бік берега. Човен твого батька гойдався на хвилях уже порожній.
Антоніна підвела погляд на Максима і подивилася йому просто у вічі.
— Мені тоді було двадцять дев’ять. Я побігла до тодішньої міліції. Один зі слідчих слухав мене рівно двадцять хвилин, позіхаючи, а потім сказав, що я просто в істериці від втрати друга і мені все здалося. А ще через два тижні хтось професійно виламав замки і перевернув мою київську квартиру догори дриґом. Нічого цінного не вкрали. Лише забрали всі робочі блокноти й перерізали телефонний дріт.
— Попередження, — похмуро констатував Максим.
— Я чудово зрозуміла, що це означало. Я зібрала одну сумку з речами і поїхала тієї ж ночі.
— Чому ви тоді не зв’язалися з моєю матір’ю? — запитав він, відчуваючи, як у грудях закипає важка, гірка образа.
— Я зв’язувалася. Один раз, десь через п’ять років після того жаху, — рівним тоном відповіла Антоніна. — Вона сказала мені, що про все здогадується. Але доказів не було. Вона плакала в слухавку і казала, що ти ще зовсім маленький, а Руслан — страшна людина зі зв’язками всюди. Вона боялася, що якщо спробує втекти чи піти в прокуратуру, він просто знищить вас обох.
Жінка зробила паузу, відводячи погляд у вікно, за яким шумів холодний вітер.
— Марина також сказала, що одного дня обов’язково зробить так, щоб ти дізнався правду. Вона хотіла розповісти все сама, коли ти станеш дорослим і незалежним. Але, мабуть, їй просто не вистачило часу.
Максим опустив очі на свої руки, що лежали на столі. Це були руки Богдана Радченка — він бачив їх на тій старій фотографії зі складу.
— Ви готові свідчити в суді? — запитав він, не піднімаючи голови.
Антоніна Діденко не вагалася жодної секунди:
— Я чекала тридцять років, щоб дати ці свідчення.