Руслан зробив свій хід у середу. Максим якраз допивав каву в невеличкій кав’ярні на Подолі, коли Вадим Гайдай без дозволу опустився на диванчик навпроти нього. Вадим був молодшим партнером у юридичній фірмі вітчима — молодий, лощений адвокат у дорогому костюмі, який сприймав професійну етику не як фундамент закону, а як смугу перешкод, яку треба хитро обійти.
Він театрально поклав на стіл товсту жовту папку.
— Руслан просив попередити тебе про певні юридичні нюанси, — почав Вадим непримусовим, майже дружнім тоном. — Є серйозні запитання щодо психічної адекватності твоєї матері в її останні тижні. Якщо раптом хтось надумає оскаржувати документи чи заповіти, які вона нібито склала в той період…
— Вадиме, — Максим навіть не підвищив голосу, але в його тоні було стільки металу, що юрист мимоволі замовк. — Ти взагалі в курсі, чим я насправді заробляю на життя?
Вадим кліпнув очима, розгубивши свою самовпевненість.
— Ну, ти пишеш для якогось там інтернет-сайту…
— Я вісім років працюю у відділі антикорупційних розслідувань, — Максим дивився на нього важким, немиготливим поглядом. — На моєму рахунку три гучні кримінальні справи проти чиновників вищого рангу і розформоване державне агентство.
Він нахилився трохи ближче до ошелешеного юриста.
— У мене є свідок, який під присягою підтвердить усе, що сталося в день смерті Богдана Радченка. У мене є справжнє свідоцтво про народження з держреєстру. У мене є повний паперовий слід крадіжки спадщини через вашу ж фірму. І вишенька на торті — я маю незалежного аудитора з корпоративного права, яка всю минулу ніч перевіряла ці виписки.
Максим повільно взяв свою чашку з кавою.
— Передай Руслану, що я дуже вдячний за його повідомлення. Воно означає лише одне — він наляканий до смерті. А налякані люди завжди роблять помилки.
Вадим мовчки підвівся і швидко вийшов з кав’ярні, так і не торкнувшись своєї жовтої папки.
Того ж дня пообіді Максим зателефонував своєму головному редактору. Тарас був жорстким ветераном вітчизняної журналістики, який керував розслідувальним відділом п’ятнадцять років і мав хронічну виразку як доказ своєї відданості професії.
— Мені потрібен час, — коротко сказав Максим. — А потім мені знадобиться перша шпальта нашого видання на весь день.
Тарас помовчав секунду, перетравлюючи інформацію.
— Це особистий інтерес чи суспільно важлива тема?
— І те, і інше.
— Моя улюблена комбінація, — хмикнув редактор. — Бери стільки часу, скільки треба. Готуй матеріал.
Максим поклав слухавку, відкрив на ноутбуці новий текстовий файл і назвав його просто: “Радченко”.
Він мав усе необхідне, щоб знищити Руслана Макарова. Єдине питання полягало в тому, як саме завдати удару: через корумповані суди, які вітчим “підгодовував” десятиліттями, чи публічно — на тій єдиній арені, де Максим мав абсолютну перевагу, а Руслан був беззахисним. Максим вирішив, що зробить і те, і інше одночасно.
У Максима залишався ще один, можливо, найважливіший дзвінок. Він набрав номер Софії Білоус — блискучої адвокатки з корпоративного права, з якою три роки тому розплутував складну схему фіктивних трастів. Тоді, прощаючись після виграної справи, Софія сказала йому: “Якщо тобі колись знадобиться юридична допомога на перетині спадкового права і праведного гніву — мій номер у тебе є”.
Він вклався у двадцять хвилин, чітко виклавши всі факти. Софія довго мовчала, слухаючи його рівний голос.
— Оригінальний спадковий фонд твого батька ніколи не був законно ліквідований, — нарешті озвалася вона, і в її тоні забриніла сталь професійного азарту. — Якщо ці передачі майна здійснювалися на основі підроблених розпоряджень і шахрайства — а все вказує саме на це, — то весь ланцюг зміни власників визнається недійсним аж до моменту першої фіктивної угоди.
— А що із землею? — запитав Максим.
— Лише ті прибережні гектари за нинішніми ринковими цінами тягнуть на сотні мільйонів гривень. І це ми ще не торкалися того, що Руслан вивів з операційних рахунків компанії. Я можу подати позов до суду в четвер зранку. Але розумієш, Максиме… Руслана повідомлять того ж дня. Вже до обіду його адвокати почнуть діяти.
— Це мене цілком влаштовує, — спокійно відповів він, обводячи поглядом стіну своєї квартири, яка тепер нагадувала дошку детектива: копії документів, фотографії, дати, з’єднані червоними нитками. — До того моменту, як його адвокати почнуть ворушитися, усе це вже стане надбанням громадськості.
Створення матеріалу зайняло чотири безсонні доби. Це був не просто допис у блозі чи колонка новин. Це був повноцінний лонгрід-розслідування на чотирнадцять тисяч слів. Текст спирався на залізну фактуру: свідчення Антоніни Діденко, архівні документи компанії, справжнє свідоцтво про народження, розкриті тіньові перекази та нищівний юридичний коментар Софії Білоус.
Більше того, Денис через свої “сірі” канали тихо знайшов ще двох безцінних свідків. Першим був колишній помічник нотаріуса, який зі скандалом пішов із фірми Руслана в дев’яностих і був готовий говорити. Другим — той самий слідчий на пенсії, який колись вів справу про “утоплення” Богдана Радченка. Як виявилося, за три дні до того, як слідчий офіційно закрив справу як нещасний випадок, до його кабінету особисто заходив молодий Руслан Макаров.
Стаття, що містила ім’я впливового адвоката прямо в заголовку, була запрограмована на публікацію о шостій ранку в четвер. Софія мала зареєструвати позов о дев’ятій. Але перед цим Максиму треба було зробити ще одну річ.