— Ось так, молодчинка, — ще лагідніше прошепотіла Ліля, навіть не розплющуючи очей і не дивлячись на прилади. — Ви нарешті знаходите мою стежку. Ви сміливо йдете по ній назад, до нашого теплого світла. Ви починаєте згадувати, хто ви є насправді. Ви не просто сумна, самотня суддя у візку. Ви — жива, ціла людина, яка вміє любити.
Вказівний палець правої руки Катерини, що досі мертвим вантажем лежав на білому, накрохмаленому простирадлі, раптом різко смикнувся. Раз. Потім вдруге, набагато сильніше.
— Вона реагує на зовнішні подразники… — хрипко прошепотів лікар-нейрохірург, остаточно втрачаючи свою багаторічну професійну відстороненість і холоднокровність.
Ліля широко розплющила очі й нахилилася до самого вуха Катерини, щоб та точно почула її слова.
— Повертайтеся швидше до нас, тьотю суддя. Будь ласка, повертайтеся, бо ви дуже потрібні цьому великому світу і мені. Повертайтеся, бо вам у житті ще треба стільки всього натанцювати і побачити. Повертайтеся, бо справжні дива дійсно існують… і ви просто зараз станете невід’ємною частиною найбільшого з них.
Бліді повіки Катерини раптово, дуже швидко затремтіли. Вони на мить міцно-міцно замружилися, ніби жінка з останніх сил боролася з неймовірно важкою, кам’яною вагою небуття, а потім, дуже повільно, зі скрипом, розплющилися.
Вона кілька разів розгублено закліпала від різкого, сліпучого флуоресцентного світла лікарняних ламп, її чорні зіниці були сильно розширені від шоку. Якусь довгу, тривожну мить вона виглядала абсолютно розфокусованою. Вона повільно повертала важку голову на подушці, намагаючись зрозуміти, де вона, доки її розгублений погляд нарешті не зачепився за маленьку, знайому дівчинку в жовтій куртці, що стояла просто перед нею на стільці.
— Лілю… — хрипко, ледве чутно прохрипіла Катерина крізь кисневу маску, її голос звучав сухо і ламко, як шелест торішнього осіннього листя під ногами.
— Ви прокинулися! — засяяла Ліля, і великі, чисті сльози щастя миттєво виступили на її зелених очах.
— Що… що взагалі зі мною сталося? — прошепотіла Катерина, намагаючись підняти руку до забинтованої голови. — Де я знаходжуся?
— Ви в реанімації Лікарні швидкої допомоги, — швидко відповів лікар Гордійчук, миттєво підходячи впритул до ліжка, щоб професійно перевірити реакцію її зіниць своїм медичним ліхтариком. — Ви дуже невдало впали у візку в парку на схилі. Ви були непритомні кілька довгих годин і мали серйозну травму голови. Як ви зараз почуваєтеся, Катерино Андріївно?
Катерина лежала абсолютно нерухомо, її мозок гарячково обробляв цю нову, шокуючу інформацію.
— Я… я бачила дуже дивний, довгий сон, — ледь чутно пробурмотіла вона, дивлячись у стелю. — Я була в якомусь дуже темному, нескінченному місці. Там було страшенно холодно і самотньо. А потім, звідкись здалеку, я раптом почула голос. Дуже маленький, але дуже сміливий голос. — Вона з безмежним подивом і вдячністю перевела погляд на Лілю. — Ти… ти показала мені яскраву стежку зі світла. Ти так голосно і наполегливо покликала мене назад додому.
— Це був зовсім не сон, — просто, по-дитячому сказала Ліля, усміхаючись крізь сльози. — Я просто трошки допомогла вам згадати дорогу.
— Суддя Вербицька, — наполягав завідувач відділення, продовжуючи огляд, — ви можете чітко сказати мені, який зараз рік? Ви пам’ятаєте, хто президент країни? Яке сьогодні число?
Катерина відповідала на всі стандартні когнітивні питання лікаря абсолютно бездоганно і швидко. Її мозок і пам’ять були напрочуд ясними, незважаючи на травму.
— Олексію Петровичу, — раптом перебила вона лікаря, перериваючи його ретельний огляд, і її голос став набагато гучнішим. — Я зараз відчуваю… щось дуже дивне.
— Це абсолютно очікувано і нормально, — заспокійливо кивнув Гордійчук. — Будь-яка важка травма голови може викликати сильне запаморочення, тимчасову нудоту, дезорієнтацію в просторі…
— Ні, — Катерина ледь помітно, але дуже категорично похитала забинтованою головою. — Зовсім не це. Я зараз відчуваю… щось кардинально інше. Глибоко у своєму тілі.
Вона зробила раптовий, дуже уривчастий вдих, від якого маска запотіла ще більше, і з неймовірним напруженням подивилася вниз на товсту термоковдру, що надійно вкривала всю нижню частину її тіла.
— Лікарю Гордійчук… я клянуся вам, я зараз фізично відчуваю фактуру простирадла на своїх власних ногах.
Лікар-нейрохірург миттєво завмер на місці, наче уражений струмом.
— Катерино Андріївно, послухайте мене. Сильні фантомні відчуття після стресу є дуже звичайним, поширеним явищем після…
— Ні! — голос Катерини раптом набрав такої колосальної, залізної сили, якої не мав навіть у залі суду. — Я реально відчуваю їх! Це як… як електрика. Мільйони гарячих голочок і мурашок, що зараз дуже швидко пробігають під моєю шкірою!
Вона болісно скривилася від максимальної концентрації, пильно, не кліпаючи вдивляючись у свої паралізовані ноги під лікарняною термоковдрою. Палата миттєво затихла. Роман напружився і різко нахилився вперед, вчепившись руками в дверну раму. Лікар Гордійчук затамував подих, боячись навіть моргнути.
Дуже повільно, неймовірно болісно і з видимим зусиллям, товста біла ковдра рівно над її правою ступнею ледь помітно заворушилася.
Це був не випадковий, мимовільний м’язовий спазм. Це був абсолютно свідомий рух. Її права стопа повільно, долаючи опір, потягнулася вгору під ковдрою. Потім ліва стопа зробила те саме.
— Це просто неможливо, — здушено видихнув Гордійчук, машинально відступаючи на крок назад від ліжка, ніби щойно побачив перед собою справжнього привида.
— Лілю… дівчинко моя… — вголос заридала Катерина, і гарячі сльози щастя бурхливим потоком текли по її щоках і скронях, ховаючись у волоссі. — Скажи мені, це справді відбувається зараз зі мною?
Ліля радісно сплеснула в маленькі долоні, і її дзвінкий, щасливий дитячий сміх миттєво розбив нестерпну напругу в палаті, як сталевий молоток розбиває тонке скло.
— Тьотю суддя! Ваш дух нарешті прокинувся повністю! А коли ваш сильний дух повністю прокинувся і перестав боятися, він швидко нагадав вашому тілу, як воно має правильно працювати!
Лікар Гордійчук в повному шоці, не кліпаючи дивився на рухомі ступні своєї багаторічної пацієнтки. Усе його медичне життя летіло шкереберть.
— Це абсолютно суперечить усім відомим медичним прецедентам та законам фізіології, які я вивчав і знаю, — бурмотів він собі під ніс. — Ваш спинний мозок був критично пошкоджений три роки тому… така нейронна регенерація просто неможлива.
Катерина з величезним зусиллям подивилася на Лілю. В її погляді читалася вдячність, настільки глибока і безмежна, що вона вже межувала з фізичним болем у грудях.
— Ти змогла це зробити, маленька. Ти справді, по-справжньому зробила це.
Але Ліля серйозно похитала головою, усміхаючись тією самою неймовірно мудрою, древньою посмішкою, якої не буває у звичайних дітей.
— Ні, тьотю суддя. Це ми з вами разом зробили це. Я просто трохи потримала для вас ліхтарик у темряві. А всю найважчу дорогу ви мужньо пройшли самі.