Несподіваний, владний голос пролунав із самої глибини напівтемного коридору. Всі синхронно обернулися. Це був прокурор Давидюк — той самий амбітний прокурор, що відчайдушно намагався запроторити Романа до слідчого ізолятора всього кілька днів тому. Зараз він виглядав зовсім інакше: скуйовдженим, його фірмова ідеальна краватка була ослаблена, верхній ґудзик сорочки розстебнутий, а очі почервоніли від втоми чи стресу.
— Пане прокурор? — вражено, ледве чутно промовив Роман.
Давидюк швидким кроком підійшов ближче до дверей реанімації, повністю ігноруючи здивовані погляди медперсоналу.
— Я щойно почув про аварію по своїх оперативних поліцейських каналах. Я одразу приїхав сюди, бо… — Він раптом замовк на півслові, важко дивлячись на Романа, потім перевів погляд на маленьку Лілю. — Бо я дуже хотів вибачитися перед вами.
— Вибачитися? За що? — не зрозумів Роман.
— За те, що не повірив у залі суду, — тихо і з неприхованою гіркотою сказав Давидюк. — Я прокручував те божевільне судове засідання у своїй голові весь цей тиждень, щоночі. Розумієте, я знаю Катерину Вербицьку особисто вже більше десяти років. Вона — справжня машина юридичної логіки. Вона “Залізна леді”. Вона ніколи, жодного разу в житті не ухвалювала емоційних чи імпульсивних рішень у мантії. Ні-ко-ли.
Він повільно подивився вниз, прямо на Лілю, з абсолютно новою повагою, ніби перед ним стояв рівний за рангом колега:
— Якщо Катерина була готова публічно поставити на кін свою репутацію, свою мантію і свою кар’єру заради обіцянки цієї маленької дитини… то, можливо, я був повним, самовпевненим дурнем, що взагалі наважився сумніватися в ній.
Потім він перевів свій жорсткий, прокурорський погляд на лікаря.
— Олексію Петровичу. Ми всі ходимо під Богом. Хіба немає якогось обхідного способу? Зрештою, яка від цього може бути реальна медична шкода? Дівчинка нічого не торкатиметься з апаратури.
— Пане Давидюк, це прямо порушує кожен затверджений протокол МОЗ, який у мене є, — гаряче сперечався лікар-нейрохірург, хоча його професійний опір явно слабшав під тиском таких авторитетних людей. — Жінка без свідомості, в комі! Вона навіть не знатиме, що ця дитина там стояла. Це безглуздо!
— Але я буду дуже добре знати, — твердо відрізала Ліля, дивлячись лікарю прямо в очі. — І дух тьоті судді буде відчувати, що я поруч.
Баба Валя, крекчучи, підвелася з пластикового крісла в кутку коридору, важко спираючись на свою дерев’яну паличку.
— Пустіть її, пане лікарю, — благально сказала старенька. — Якщо наша суддя так і не прокинеться найближчим часом… що нам усім взагалі втрачати в цьому житті?
Лікар Гордійчук мовчки оглянув лікарняний коридор. Він бачив заплакані, благальні обличчя людей. Він віддано практикував медицину в цій країні вже майже тридцять років, завжди покладаючись виключно на доказову науку, МРТ і сухі дані аналізів. Але він також зі свого гіркого досвіду знав, що іноді найкраща світова медицина просто впирається в глуху, бетонну стіну, яку неможливо пробити жодними препаратами.
— Рівно п’ять хвилин, — похмуро буркнув він, нервово глянувши на свій наручний годинник. — У дитини є рівно п’ять хвилин біля ліжка. Але не більше, інакше я викличу охорону лікарні. І ви обов’язково йдете туди разом з нею, пане Коваль. Накиньте халати.
Відділення реанімації було зовсім іншим світом — паралельним виміром ритмічного, тривожного пищання дорогих приладів і приглушеної, стерильної терміновості. Лікар Олексій Петрович мовчки провів Романа та Лілю, одягнених у шелесткі сині одноразові халати, довгим, яскраво освітленим коридором до окремого боксу під номером 304.
Суддя Катерина Андріївна Вербицька нерухомо лежала на функціональному ліжку, виглядаючи жахливо маленькою, крихкою і зовсім беззахисною без своєї важкої чорної мантії. Десятки різнокольорових дротів тягнулися від її блідих грудей до високих моніторів, де безупинно пульсували нерівні зелені лінії її життєвих показників. Пластикова киснева маска частково закривала її змарніле обличчя, залишаючи на пластику ритмічні сліди конденсату з кожним важким вдихом. Її шкіра зараз була кольору старого, вицвілого пергаменту, а велика, туга біла пов’язка майже повністю закривала праву сторону чола та скроню.
— Вона виглядає такою тихою і спокійною, — прошепотіла Ліля, підходячи до металевого узголів’я ліжка абсолютно без тіні дитячого страху чи огиди до медичних трубок.
Роман нерішуче залишився стояти біля самих дверей, і його власне серце знову заходилося в шаленому ритмі. Він почувався незграбним, зайвим зловмисником у цьому надзвичайно священному, закритому від сторонніх очей місці, де люди щодня боролися за виживання.
Ліля тим часом спритно видерлася на високий стілець для відвідувачів, щоб дотягнутися до краю ліжка. Вона довго, дуже уважно і серйозно вивчала бліде обличчя Катерини, а потім сміливо простягнула свою ручку і неймовірно ніжно поклала маленьку, гарячу долоньку прямо на безсилу, крижану руку судді, з якої стирчав катетер крапельниці.
— Привіт, тьотю суддя, — дуже тихо і лагідно сказала Ліля, схилившись над нею. — Я знаю, що прямо зараз ви не можете чути мене своїми вушками, бо ви спите глибоким сном. Але я дуже сподіваюся, що ви чітко чуєте мене своїм добрим серцем.
Єдиною відповіддю в палаті було лише рівномірне, монотонне пік-пік-пік кардіомонітора над її головою.
— Я чудово знаю, що вам зараз дуже страшно в тій темряві, — вела далі Ліля, і її чистий дитячий голос миттєво наповнив маленьку, холодну палату живим теплом. — Коли ви вчора впали зі свого візочка в нашому парку, це знову нагадало вам про вашу ту найпершу, найстрашнішу аварію, правда? Це змусило вас знову чітко згадати, як невимовно боляче і страшно було, коли ваше тіло так сильно постраждало багато років тому. І тепер ваш дух вирішив знову сховатися подалі від цього болю.
Лікар Гордійчук, стоячи в ногах ліжка і суворо схрестивши великі руки на грудях, спостерігав за цією сценою із сумішшю зачарованого подиву та глибокого медичного скептицизму. Він бачив, як маленька дитина без жодної профільної освіти проводить свою власну, абсолютно фантастичну психотерапію пацієнтці в комі.
— Але, тьотю суддя, мені дуже-дуже треба, щоб ви просто зараз згадали дещо життєво важливе, — сказала Ліля, не припиняючи ніжно гладити непритомну жінку по холодній руці. — Пам’ятаєте, як класно і легко ми почувалися вчора вдень, коли разом танцювали біля качиного ставка? Пам’ятаєте той свіжий осінній вітер з Дніпра, що плутався у вашому волоссі? Пам’ятаєте, якою неймовірно легкою і щасливою ви були в той момент?
Роман біля дверей голосно затамував подих, боячись навіть поворухнутися.
— Це велике щастя все ще живе глибоко всередині вас, — наполягала Ліля, і її голос став набагато твердішим і впевненішим. — Воно не зникло, воно просто злякалося і ховається, бо там, де ви зараз перебуваєте, дуже-дуже темно і холодно. Це ніби ви випадково загубилися в густому, страшному лісі пізно вночі. Але не бійтеся. У мене є мій чарівний ліхтарик, і я свічу вам ним просто зараз.
Ліля міцно заплющила свої зелені очі й поклала вже обидві свої маленькі руки прямо на безсиле передпліччя Катерини.
— Ви бачите мою світлу стежку, тьотю суддя? Вона повністю зроблена з усіх тих красивих і радісних спогадів, про які ви так давно забули через свій сум. Ось там, подивіться — яскравий спогад про те, як ви красиво танцюєте маленькою дівчинкою в рожевій балетній пачці перед мамою. А ось там — спогад про ваш самий перший, гордий день у чорній мантії, коли ви так сильно пишалися тим, що чесно допомагаєте людям знаходити справедливість. А ще там — дуже смішний спогад про нашого знайомого Пана Качура, який вчора намагався з’їсти шнурівку на вашому черевику біля ставка.
Раптом звичний, монотонний ритм пищання в палаті ледь помітно змінився. Він злегка пришвидшився, здригнувся, а потім вирівнявся в набагато сильнішу, більш впевнену, живу каденцію.
Втомлені очі досвідченого лікаря Гордійчука миттєво вп’ялися в зелений екран монітора.
— Її серцебиття… воно стабілізується, — шоковано прошепотів Олексій Петрович, не вірячи власним очам. — Артеріальний тиск повільно, але впевнено зростає.