— В її серці? До чого тут серце, якщо вона не ходить?
— Коли я вчора торкнулася її руки в суді, я чітко відчула це. Вона була крижана, — пояснила Ліля, і її голос впав до таємничого шепоту. — У неї всередині зібралося стільки темного суму, що вона просто забула, як це — вірити в хороше. Вона дуже налякана. А коли ти так довго і безпросвітно сумуєш, твоє тіло теж вирішує здатися і забуває, як правильно працювати.
Роман відкинувся на скрипучу спинку табурета, абсолютно приголомшений. Це не була звичайна розмова п’ятирічної дитини. З вуст його доньки це звучало як глибока духовна психологія.
— То… як саме ти збираєшся це виправити за такий короткий час?
Ліля знову тепло посміхнулася, і похмура, облуплена кухня, здавалося, вмить стала світлішою та затишнішою.
— Я просто покажу їй, як згадати радість. Коли вона по-справжньому згадає, як бути щасливою, її ніжки самі згадають, як треба ходити.
Пізніше того ж ранку суддя Катерина сиділа у своєму просторому домашньому кабінеті. Вона була оточена високими стосами судових справ, клопотань та юридичних паперів, які їй привіз кур’єр. Вона відчайдушно намагалася прочитати клопотання про перегляд одного давнього вироку, але чорні літери вперто розпливалися перед очима. Вона не могла зосередитися на юридичних термінах. Її рука постійно, ніби магнітом, тяглася до мобільного телефону.
Зрештою вона здалася, відклавши окуляри на стіл. Вона знайшла в контактах номер лікаря Олексія Петровича Гордійчука — завідувача відділення Центрального інституту нейрохірургії, свого багаторічного лікуючого лікаря і провідного фахівця зі спінальних травм. І натиснула виклик.
— Катерино Андріївно, вітаю, — голос Олексія Петровича був теплим, дружнім, але помітно настороженим. — Я вже чув про ту вчорашню виставу у вашій залі суду. Уся юридична і медична тусовка столиці тільки про це й гуде.
— Я впевнена, що гуде, — з гіркотою відповіла Катерина, відчуваючи, як гарячий рум’янець сорому підступає до шиї. — Слухай, Олексію… мені треба дещо в тебе професійно запитати.
— Катю, я твій лікар уже п’ятнадцять років, — м’яко перебив її Гордійчук, і його тон змінився на професійно-стурбований. — Я щиро дбаю про тебе. Будь ласка, скажи мені прямо зараз, що ти насправді не розглядаєш цю… цю дитячу фантазію всерйоз. Я благаю, я не хочу, щоб ти знову давала собі марну надію, а потім зривалася в депресію. Ми ж ледве витягли тебе минулого разу.
— Я чудово знаю всі сухі медичні факти, Олексію, — почала захищатися Катерина. — Але послухай… а що, якщо моя травма не лише чисто фізична? Що, якщо за ці роки додався сильний психосоматичний компонент? Що, якщо є ймовірність того, що травма просто блокує нейронні шляхи через мій постійний хронічний стрес і небажання жити?
Лікар-нейрохірург дуже важко, приречено зітхнув на іншому кінці лінії.
— Катерино, ти блискуча, неймовірно розумна жінка. Але ти досі переживаєш фазу глибокої втрати. Відчай іноді може змусити наш мозок вірити в речі, яких просто не існує в природі. Ця маленька дівчинка… я впевнений, що вона дуже мила і світла дитина, — але вона не може зшити твій розірваний спинний мозок своїми добрими думками чи казками. Це фізіологія. Твоя травма незворотна. Будь ласка, не роби цього із собою знову.
Катерина мовчки поклала слухавку, і тиша великої, розкішної квартири важкою плитою звалилася на неї. Він абсолютно правий, — з гіркотою подумала вона, заплющивши очі. — Я поводжуся як наївна, відчайдушна дурепа.
Але потім вона розплющила очі й повільно подивилася на свою праву руку — ту саму руку, якої вчора так міцно торкнулася Ліля. Вона була ладна заприсягтися чим завгодно, що все ще відчуває там фантомне, пульсуюче тепло — легке поколювання під шкірою, що повністю суперечило холодній, безжальній логіці доктора Гордійчука.
Того ж дня, щоб нарешті вибратися з душної, наскрізь просякнутої страхом та ліками квартири, Роман повів Лілю до найближчого районного скверу. Він важко сів на облуплену зелену лавку, спираючись на коліна, і почав мовчки спостерігати, як його донька грається на старих металевих гойдалках. Її сміх був неймовірно заразливим, він дзвенів, як маленький срібний дзвоник, прорізаючи сірість київського дня.
І раптом Роман почав помічати дещо справді дивне. Щоразу, коли якась дитина на дитячому майданчику падала — збите коліно об асфальт, велика гуля на лобі від гойдалки, гіркі сльози, — Ліля не тікала подалі й не ховалася за спину батька, як це зазвичай роблять інші малюки. Вона миттєво бігла до них. Вона без роздумів ставала на коліна в брудну пилюку, тихенько шепотіла щось їм на вушко, можливо, легенько клала свою теплу руку на плече або гладила по спині. І щоразу, абсолютно щоразу, гучний плач припинявся майже миттєво. Постраждала дитина просто витирала очі брудними кулачками, щиро усміхалася і бігла гратися далі, ніби болю ніколи й не було.
— Вона дуже особлива, ця ваша мала, — раптом пролунав хрипкий, надтріснутий голос зовсім поруч.
Роман несподівано здригнувся. Літній чоловік у теплій кепці та потертому пальті, типовий київський дідусь-пенсіонер, непомітно підсів на інший кінець їхньої довгої лавки. Він повільно кидав крихти батона сірим голубам, що скупчилися біля його ніг.
— Перепрошую? Що ви сказали? — перепитав Роман, виходячи зі своїх тривожних думок.
— Ваша донька, кажу, — повторив дідусь, ледь помітно кивнувши підборіддям у бік Лілі. — Я гуляю в цьому сквері зі своїм онуком уже два роки. Я люблю просто сидіти і спостерігати за людьми. І я вам чесно скажу: я ніколи в житті не бачив такої дитини, як вона. У неї є те, що моя покійна бабуся з села колись називала “Дар Божий”.
— Дар? Який ще дар? — перепитав Роман, інстинктивно підсуваючись трохи ближче до співрозмовника.
— Дехто вже народжується з цим, — спокійно пояснив старий, і глибокі зморшки навколо його очей зібралися в добру, розуміючу посмішку. — Це рідкісна здатність зцілювати. Але лікувати не гіркими пігулками чи гострими хірургічними скальпелями, а чистим, сильним духом. Моя бабуся це вміла робити. Вона могла заговорити страшну лихоманку або зупинити кров, просто сидячи біля ліжка хворого. Вона вміла змушувати зневірених людей вірити, що вони абсолютно здорові, і уявляєте — вони ставали здоровими.
Роман напружено дивився, як Ліля знову допомагає якомусь малюкові, який щойно сильно перечепився через товсте коріння старого каштана. Вона дбайливо обтрусила його брудні штанці, прошепотіла йому якийсь свій маленький секрет, і хлопчик, який секунду тому збирався заревти на весь парк, раптом побіг далі, весело хихочучи.
— Але… чи це справді реально? — запитав Роман незнайомця, відчуваючи, як у грудях зароджується божевільна надія. — Чи це просто… звичайна дитяча доброта і співчуття, які працюють як відволікання?
Дідусь усміхнувся ще тепліше, не відриваючи погляду від голубів.
— А яка, власне, різниця, синку? Якщо щира любов і людська доброта можуть по-справжньому вилікувати розбите горем серце чи збите до крові коліно, хіба це не найреальніша, найсильніша магія з усіх можливих у нашому світі?
Минуло три нескінченно довгих дні. Дорогоцінний час, відведений судом, невблаганно спливав, але суддя Катерина була повністю паралізована власним страхом і нерішучістю. Вона відчайдушно намагалася працювати дистанційно, намагалася знову бути тією самою непробивною “Залізною Суддею”, якою її всі вважали в юридичних колах столиці, але її думки були зовсім деінде. Вона дедалі частіше ловила себе на дивних, нетипових для неї речах: вона набагато більше і старанніше розминала свої затерплі руки, їла свіжі фрукти замість звичної розігрітої в мікрохвильовці замороженої піци, іноді ловила своє втомлене відображення у великому дзеркалі в коридорі й справді, глибоко дивилася сама на себе, наче знайомилася заново.
У четвер вранці раптовий імпульс нарешті переміг її залізну логіку. Вона дістала з робочого столу ту саму товсту теку зі справою Романа Коваля, швидко знайшла серед паперів його контактний мобільний номер і, затамувавши подих, натиснула виклик.
— Алло? — голос Романа був неймовірно нервовим, він явно чекав найгіршого.
— Підозрюваний Коваль, це суддя Вербицька.