Мертва, густа тиша на лінії. Він, мабуть, у паніці подумав, що вона телефонує, щоб достроково скасувати своє рішення і відправити за ним конвой.
— Ем… так, Ваша честь. Доброго ранку. Чи… чи все гаразд? Я нічого не порушував, ми вдома.
— Я хотіла запитати, чи можу я прямо зараз поговорити з Лілею, — сказала Катерина, почуваючись напрочуд безглуздо і вразливо.
Коротка пауза, потім гучний шурхіт передачі старого смартфона.
— Привіт, тьотю суддя!
Вибухова життєрадісність у цьому дитячому голосі вдарила Катерину так сильно, наче це була справжня фізична хвиля світла. Вона вперше за дуже довгий час усміхнулася, справді щиро усміхнулася просто в телефонну слухавку.
— Привіт, Лілю. Я тут сиділа і думала… як саме ти плануєш мені допомагати виконувати твою обіцянку? Годинник тікає, у нас залишилося мало часу.
— О, я така рада, що ви нарешті подзвонили! — радісно вигукнула Ліля так гучно, що Катерині довелося трохи відсторонити телефон від вуха. — Я думала про вас і ваші ніжки кожного божого дня. Ми можемо зустрітися сьогодні десь на вулиці? Розумієте, нам треба спершу обов’язково подружитися. Не можна просто так взяти і вилікувати незнайомця.
Катерина була відверто спантеличена цією дитячою логікою.
— Подружитися? Ну… де б ти хотіла зустрітися?
— Ви знаєте великий парк на лівому березі, той, де є красиві озера і дуже багато качок? — запитала Ліля. — Зустріньмося там завтра о третій годині дня. Мій тато нас приведе.
Катерина кинула швидкий погляд на свій щільний електронний календар. На завтра о третій у неї була запланована важлива онлайн-нарада голів судів. Вона взяла дорогу ручку і без вагань, рішуче викреслила її з розкладу.
— Я чудово знаю це місце. Я буду там вчасно.
— Чудово! — щасливо закричала Ліля. — І тьотю суддя? Є одне дуже важливе правило.
— Яке ще правило?
— Не вдягайте, будь ласка, свій темний, страшний одяг судді. І дуже прошу, не беріть із собою своє серйозне, сердите обличчя судді. Просто беріть саму себе. Домовилися?
Наступного дня парк на Позняках був залитий теплим, золотим пообіднім осіннім світлом. Катерина повільно котила свій важкий візок брукованою доріжкою вздовж озера, почуваючись наче абсолютно голою і беззахисною без своєї звичної чорної мантії. Вона одягла просту, але елегантну синю вовняну сукню, яку не діставала з дальньої полиці шафи вже понад три роки, і навіть трохи підфарбувала губи, дивлячись у дзеркальце.
Вона швидко знайшла їх біля самої води. Роман сидів на дерев’яній лавці, виглядаючи вкрай напруженим і стурбованим, а Ліля стояла біля самого краю парапету в яскраво-жовтій куртці, весело кидаючи шматки батона хаотичному, галасливому скупченню качок.
— Тьотю суддя! — Ліля радісно замахала обома руками. — Ідіть швидше до нас!
Катерина підкотила свій візок до самісінького краю води. Ліля не втрачала ні секунди на зайві ввічливості. Вона миттєво залізла рукою в свій поліетиленовий пакет і висипала цілу гору свіжих крихт прямо у доглянуту, з ідеальним манікюром долоню судді.
— Ось, тримайте. Качки сьогодні дуже голодні і смішні. Он той, із зеленою головою, що всіх відганяє — це Пан Качур.
Протягом наступної години в парку сталося справжнє, маленьке, але абсолютно неможливе диво. Суддя Катерина Вербицька, гроза всього столичного кримінального судочинства, просто гралася. Вона з азартом годувала диких качок. Вона голосно сміялася з нахабного Пана Качура. Вона з величезним захопленням слухала вигадані на ходу Лілею неймовірні історії про життя кожного птаха в цьому холодному ставку. Важкий, крижаний вузол постійної тривоги в її грудях почав повільно, але впевнено розв’язуватися.
— Тьотю суддя, — раптом серйозно сказала Ліля, ретельно струшуючи останні крихти зі своїх маленьких ручок. — Можна у вас дещо дуже особисте запитати?
— Звісно, маленька. Питай.
— До вашої страшної аварії… що ви любили робити найбільше у світі? Я маю на увазі, не вашу важку роботу. Щось просто для великої радості, для вашої душі.
Катерина замовкла і довго подивилася на дрібні брижі на поверхні води, яку розгойдував вітер з Дніпра. Цей спогад був дуже болісним, він різав по живому, але водночас був солодким, як ковток старого, витриманого вина.
— Я понад усе любила танцювати, — ледь чутно прошепотіла вона, і її очі миттєво затуманилися вологою. — Я з радістю ходила в балетну студію, коли була такою ж маленькою дівчинкою, як ти. І навіть потім, коли я виросла, відучилася і стала дуже серйозною суддею, я часто вмикала старі платівки пізніми вечорами й танцювала босоніж у своїй великій вітальні, коли ніхто-ніхто не бачив. Я любила це неймовірне відчуття… відчуття повної, абсолютної свободи тіла.
— Танцювати! — Ліля в захваті сплеснула в долоні, і недоїдені крихти хліба розлетілися в пожовклу траву. — Я теж просто обожнюю танцювати. Ви сильно сумуєте за цим відчуттям?
Катерина важко проковтнула гіркий клубок у горлі.
— Кожного божого дня, Лілю. Кожної ночі.
Ліля рішуче встала, обтрусила свою жовту куртку і сміливо простягнула жінці руку.
— Хочете потанцювати зі мною просто зараз?
Катерина з німим жахом подивилася на дитину, потім повільно опустила погляд униз, на свої мертві, паралізовані ноги, надійно сховані під теплою вовняною тканиною довгої сукні. Гострий спалах старої, знайомої гіркоти і злості знову піднявся в грудях, як отрута.
— Лілю… я не можу танцювати. Я навіть не можу встати з цього крісла. Ти ж чудово знаєш це. Не знущайся.
— А вам і не треба вставати на ноги, щоб танцювати по-справжньому, — сказала Ліля дуже твердо, і її голос прозвучав напрочуд по-дорослому, ніби це говорив досвідчений майстер. — Ваші руки можуть танцювати. Ваша красива голова може танцювати. Ваше серце може танцювати найгучніше. Ну ж бо, я покажу вам як.
Ліля почала плавно рухатися. Вона не стрибала як жабеня і не кружляла на ногах, як зазвичай роблять діти. Натомість вона міцно вперлася своїми маленькими ступнями в холодну землю і почала розгойдувати верхню частину тіла з боку в бік, як тонка верба на сильному осінньому вітрі. Вона описувала руками граційні, широкі дуги, ніби повільно пливла крізь густе, невидиме повітря. Вона нахилила голову набік, міцно заплющила очі й дозволила кожному руху вільно текти крізь її торс.
— Бачите? — стиха наспівувала Ліля. — Я зараз танцюю виключно своїм духом. Мої ноги зараз дуже нудні, вони просто стоять на асфальті. А мої руки — літають високо в небі.
Катерина дивилася на дівчинку, абсолютно заворожена цим дійством. Повільно, вкрай невпевнено і обережно, вона підняла одну свою руку. Потім, долаючи внутрішній страх, іншу. Вона спробувала повторити плавні, гіпнотичні рухи Лілі. Вона теж заплющила очі й живо уявила собі музику — той самий розкішний вальс Штрауса, який вона колись так палко любила вмикати у своїй порожній квартирі.
Вона обережно поворухнула плечима, повільно розправляючи їх, фізично скидаючи з себе задушливий тягар своєї невидимої чорної мантії та вічних турбот. Вона сильно витягнула довгі пальці, з насолодою відчуваючи, як прохолодний, свіжий вітер із Дніпра ковзає крізь них. Вперше за три страшних роки вона нарешті не зосереджувалася з відчаєм на тому, чого її скалічене тіло не може робити. Вона всім єством відчувала те дивовижне, що воно все ще може.