Тим часом у селі час ніби зупинився. Антон сидів на старому, продавленому дивані і бездумно дивився у вікно. Вечірнє світло поступово згасало, залишаючи на шибці лише тьмяне, жовтувате відображення вуличного ліхтаря. Чоловік уже втратив лік дням і не знав, скільки саме тижнів минуло відтоді, як він власними руками виставив Варю за двері.
Кожен новий день тягнувся для нього, немов нескінченна, в’язка вічність. У його спустошеній душі невпинно росла глибока, чорна прірва, яку не вдавалося заповнити абсолютно нічим. На кухонному столі стояла недопита склянка міцної оковитої — єдиний, як йому здавалося в ті темні дні, спосіб хоч трохи приглушити пекучий душевний біль.
Щовечора він наливав собі гіркої, марно сподіваючись, що хміль допоможе забути про те, що сталося. Але замість жаданого полегшення Антон лише глибше заганяв себе в глухий кут. Алкоголь не приносив забуття, а лише розпалював сором, накладаючи нові, ще важчі шари безвиході на свіжі рани. Робота по господарству теж давно перестала рятувати.
Антон з головою поринав у найважчу фізичну працю, намагаючись втекти від жорстокої реальності. Він рубав дрова до кривавих мозолів, лагодив дах, затримувався в полі до пізньої ночі, виконуючи роботу, яка раніше здавалася йому звичайною рутиною. Тепер кожна виснажлива дія була лише жалюгідною спробою уникнути нав’язливих думок про Варю та маленьку донечку.
Він з усіх сил старався не думати про те, що накоїв, але спогади вперто поверталися. Чому я не зміг її втримати? Чому вона мені зрадила? Ці питання стукали у скронях, мов молоти.
Односельці теж не залишали його в спокої. Щоразу, коли чоловік виходив за ворота чи йшов до сільмагу, він фізично відчував на своїй спині їхні колючі, осудливі погляди. Вони показово замовкали і починали перешіптуватися, щойно він наближався. Антон чудово знав, про що саме гудуть місцеві кумасі: про те, який він негідник, що вигнав власну дружину з немовлям у холодну ніч, про те, як Варя тепер поневіряється світами сама.
І хоча десь глибоко в підсвідомості він і сам почав здогадуватися, що вчинив страшну помилку, чути цей суспільний осуд було нестерпно важко.
Одного вечора Антон вийшов на вулицю, щоб хоч трохи подихати свіжим осіннім повітрям. На лавочці біля сусіднього двору сиділо подружжя літніх людей, які завжди знали все про всіх у селі. Їхня розмова була сповнена неприхованого осуду і лунала достатньо голосно, щоб він почув.
— І як тільки земля носить таких іродів? Як можна було так вчинити з рідною жінкою? — скрушно хитаючи головою, промовила баба Ніна, дивлячись на Антона з відвертим докором.
— Еге ж, а ще всім розказував, як сильно її любить, — підтакнув її чоловік, дід Віктор, спираючись на ціпок. — Та якби справді любив, то не викинув би власну дитину, мов кошеня, на вулицю. Бовдур та й годі.
Антон відчув, як до обличчя приливає гаряча хвиля пекучого сорому, що миттєво змінилася на сліпу лють. Він хотів підійти, різко відповісти їм, виправдатися, викричати весь свій відчай, але замість цього лише міцно стиснув кулаки і мовчки, опустивши голову, пройшов повз.
Тієї ночі він знову налив собі склянку, важко опустившись на диван. Думки про Варю з новою силою заполонили його запалену голову. Він згадав її м’яку, лагідну усмішку, дзвінкий голос, те, з якою ніжністю вона заколисувала їхню дівчинку. А потім у пам’яті раптово виринув образ старого Петра — того самого місцевого блаженного дивака.
Дядько Петро завжди був людиною з іншого світу: говорив незв’язно, часто плутався у словах, мав купу дивних звичок. Але тепер Антону здавалося, що саме цей ветхий дід став головною причиною його життєвого краху.
“Вона проміняла мене на цього пришелепкуватого!” — з гіркотою і огидою думав Антон. Ця нав’язлива думка різала серце без ножа. Він ніяк не міг збагнути, чому саме Петро? Що в ньому було такого? Варя що, зовсім втратила розум? А може… може, цей божевільний старий підстеріг її десь у темному провулку і силою взяв своє? Ці страшні, параноїдальні запитання безжально шматували його душу.
Не в змозі більше стримувати цей емоційний тиск, Антон різко підвівся і вибіг з хати. Злість і пекуча образа остаточно затьмарили його розум, значно сильніше, ніж випита оковита. Він розумів, що його життя летить у прірву: кохана жінка пішла, дитина росте без батька, а сам він перетворився на посміховисько. Це всепоглинаюче почуття втрати і зради вимагало негайного виходу.
Він рішучим кроком попрямував до хати-мазанки старого Петра. Чоловік хотів випустити пару, подивитися в очі своєму ворогу. Підійшовши до перекошених дверей, він загупав у них із такою несамовитою силою, що всередині жалібно забряжчали якісь старі каструлі.
Коли двері нарешті зі скрипом відчинилися, на порозі стояв спантеличений Петро, кліпаючи своїми великими, світлими очима. У погляді Антона спалахнула неконтрольована ненависть.
— Ти! — дико закричав він, вриваючись на веранду. — Це ти забрав у мене все! Ти хоч розумієш це, старий дурню?!